Розділ 16. Батьківська оселя

Наступного дня вони знову сіли в ту саму раритетну машину. Ранок був прохолодний, повітря пахло мокрою травою й глиною після нічної роси. Ніна сиділа міцно стискаючи руки на колінах. Вона відчувала, як серце б’ється швидше з кожним кілометром, що наближав їх до оселі батька Ніколи.

Мовчання в машині було напружене. Нікола тримав кермо обома руками. Лише іноді він переводив подих глибше, ніби намагався вгамувати хвилювання.

— Ти готовий? — обережно спитала Ніна, коли вони звернули на стару вулицю з кам’яними будинками.

Це було вперше, коли він не відповів на питання Ніни.

Будинок батька стояв трохи осторонь від дороги. Старий, із темним дахом, облупленою штукатуркою і низьким ґанком, на якому лежала купка дров. Вікна були зачинені, але з димаря йшов дим.

Коли вони зупинилися, двері відчинилися майже одразу. На порозі з’явився літній чоловік — високий, плечистий, із сивиною, що спадала на скроні. Його очі, темні й пронизливі, вп’ялися в сина.

— Ні-ні-ні! — вигукнув він одразу, ще до привітання. — Що ти дурний накоїв?! Тебе вигнали? — голос його луною прокотився по подвір’ю. — Тепер ти теж вигнанець?

Його руки трусилися від злості чи від страху — важко було зрозуміти.

Ніна стояла позаду Ніколи, мовчки, аж заклякла від цього крику.

— Тату… — почав Нікола рівним голосом. — Усе не так. Я не вигнанець.

— Не бреши мені! — перебив батько, крокуючи ближче. — Як інакше ти посмів приїхати? Чому стоїш тут, перед моїм порогом?!

І тоді його погляд впав на Ніну. Дівчина відчула, як у неї холод пробіг по шкірі. У його очах спалахнуло щось темне, майже відчай. Йому стало ще важче — видно було, як він сприйняв її присутність.

— Господи… — прошепотів він, відвертаючись. — Ти не тільки зганьбив себе, ти привів ще й дівчину у цю історію…

Ніна хотіла щось сказати, але Нікола випередив її. Він зробив крок уперед, простягнув руки, ніби намагаючись заспокоїти батька.

— Тату, послухай мене! — його голос уперше звучав твердо й голосно. — Усе добре. Ми приїхали лише у відпустку. Я працюю — у мене є справи. Мене ніхто не виганяв. Я приїхав, бо сумував.

Батько хитав головою, ніби не міг цього прийняти. Але Нікола продовжував, поступово знижуючи голос, додаючи в нього тепла:

— Я не вигнанець. І вона теж. Я просто приїхав в гості.

Ці слова звучали спокійно, впевнено, і навіть руки, що ще хвилину тому тремтіли від хвилювання, тепер без руху.

Ніна стояла збоку й дивилася на цю сцену. Вона бачила, як батько Ніколи бореться сам із собою: його гнів і любов у ньому зіштовхнулися, і жодне не хотіло поступитися.

— Ми просто хотіли навідатися, — тихо додав Нікола. — Побачити тебе. Це все.

Тиша зависла у повітрі. Лише десь у садку скрипіла хвіртка від вітру.

Батько довго дивився на сина, а тоді відвернувся й буркнув:

— Йдіть уже в дім. Якщо ви тут, то вже йдіть.

Вони переступили поріг будинку. Усередині було темнувато, пахло дровами й старими книгами. На стінах висіли фотографії минулих років. На них був ще юний Нікола в шкільній формі, їхня родина ще разом, мати з теплою усмішкою.

Батько повільно підійшов до печі, підкинув кілька полін. Його руки все ще тремтіли, але голос уже був тихішим, глухим:

— Дурість, усе це дурість… Нащо вернувся, щоб тебе вигнали потім?

Нікола не поспішав відповідати. Він зняв куртку, повісив її на спинку стільця і сів за стіл, показуючи, що немає причин для хвилювання. Його голос був спокійний:

— Я приїхав, бо маю право і це законно. Я просто хотів побачити тебе.

Батько глянув на нього, і в очах його з’явилося щось складне — суміш гніву, образи й, можливо, полегшення. Але слова знову були різкими:

— Побачив. Ну то й що?

Ніна стояла збоку, мов тінь, не наважуючись сідати без запрошення. Вона відчувала, як у горлі стискається клубок. Їй хотілося втрутитися, але вона не знала, що сказати. Краще мовчати в такому випадку.

Та Нікола підняв руку і легенько вказав їй на стілець.

— Сядь, Ніно. Ми ж прийшли в гості, — сказав він лагідно.

Батько зиркнув на дівчину ще раз, важко зітхнув і сів навпроти. Довго мовчав, роздивлявся то Ніколу, то фотографії на стіні, то знову Ніну. Йому було боляче — це читалося в кожній зморшці на обличчі.

— Твоя мати мріяла, щоб ти жив в мегаполісі, — нарешті сказав він, стискаючи руки. — Вона вірила, що дасть тобі те, чого не мав ніхто з тих дітей. І хотіла, щоб ти і твої майбутні діти були оточені любов’ю і жили в безпеці, мали житло і не мали хвороб.

— Я нічим не ризикую будучи тут, — відповів Нікола тихо, але твердо.

Батько різко відвернувся.

— Ти повинен бути там! — його голос зірвався, і в цій фразі було більше болю, ніж гніву.

Ніна, яка досі мовчала, раптом відчула, що більше не може тримати слова в собі. Вона сказала обережно: