Розділ 15. Свобода

Наступного ранку Ніну розбудив гул, зовсім не схожий на звичні звуки вулиці. Спершу вона подумала, що це якийсь гул дронів чи техніки, але коли визирнула у вікно — серце її завмерло.

Посеред двору стояла величезна, чорна, мов ніч, машина. Раритетна, з округлими формами та блискучим хромом на бампері. Металевий корпус сяяв на сонці, а мотор ревів, немов дикий звір, що нарешті прокинувся після довгого сну.

За кермом сидів Нікола. Він легко тримав важке кермо, і було видно, що він відчував машину як продовження власного тіла. Його очі горіли азартом, а губи стиснуті в ледь помітну усмішку.

— Прокинулася? — крикнув він, коли помітив її у вікні. — Хочеш проїхатися?

Ніна не встигла відповісти — серце вже вирішило за неї. Вона кинулася вниз сходами, у легких сандалях, і вже за мить стояла поруч, вдивляючись у це чудо.

— Вона ж… справжня? — майже прошепотіла дівчина, торкаючись пальцями холодного металу.

— Авжеж, — гордо відповів Нікола. — Машина, яку я особисто довго лагодив. Місто таке вже не визнає, але я не міг дати їй пропасти.

Він відчинив дверцята з боку пасажира. Важкі, з глухим металевим звуком.

— Сідай.

Ніна на мить вагалася, а тоді ковзнула всередину. Салон пахнув старою шкірою, маслом і чимось теплим, затишним, що нагадувало їй щось, але вона не могла зрозуміти що.

Нікола натиснув на педаль — мотор знову заревів, і машина плавно зрушила з місця. Вони виїхали з двору — колеса загуркотіли по асфальту. Люди зупинялися, озиралися — хтось навіть махав руками.

— Ти ж знаєш, що на це потрібен дозвіл? — тихо сказала Ніна, але в її голосі було більше захвату, ніж страху.

— Знаю, — відповів Нікола спокійно. — І маю водійські права.

Він кинув на неї швидкий погляд.

— Але головне — тепер ти побачиш, що значить справжня дорога.

Вони мчали вузькими вуличками, машина глухо гуркотіла на поворотах, а потім виїхала за межі міста. Асфальт простягався вперед стрічкою, і Ніна відчула, як вітер рве волосся з її плечей.

Вона сміялася так щиро, голосно, так, як не сміялася вже давно, або й ніколи.

— Тепер розумієш? — крикнув Нікола, перекрикуючи рев мотора. — Чому я повернувся сюди? Батько хотів, щоб я жив кращим життям там, в мегаполісі, і ніколи не повертався сюди. А я обрав ось це. Свою свободу.

Ніна відчула, що він показує їй машину і себе, свій біль, свою правду.

Вона подивилася на нього й побачила, що за тим блиском у очах ховаються і радість, і тінь смутку.

— Ніколо… — прошепотіла вона, і він почув її навіть крізь рев двигуна.

— Що? — обернувся він на мить.

— Це дивовижно. І… я рада, що ти показав мені це.

Їхня розмова мало не губилася у шумі дороги. Машина летіла вперед, залишаючи позаду місто, людей і всі ті закони, що тиснули на їхні плечі. Було лише сонце, дорога й двоє — хлопець і дівчина, які наважилися дозволити собі відчути справжню свободу.

***

Машина неслася далі, і з кожним кілометром містечко відступало назад. Спершу були околиці — старі будинки, склади, поля сонячних панелей, які віддзеркалювали вранішнє світло. Потім дорога почала підійматися вгору. Асфальт перетворився на вузьку стрічку, що в’юнилася між пагорбами.

Ніна відчувала, як серце калатає швидше. Її долоні лежали на колінах, але вона не могла стримати себе від того, щоб час від часу не торкнутися обшивки дверцят — наче хотіла пересвідчитися, що все це насправді.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала вона.

— Туди, куди не дісталася цивілізація, — відповів Нікола, і в його голосі прозвучала іскра юнацької зухвалості. — Туди, де світ вільний і прекрасний.

Вони піднялися ще вище. Дорога звужувалася, а краєвид ставав усе грандіознішим, а під колесами — глибокі балки, обрамлені соснами, вище — скелясті виступи, що нагадували кам’яні стіни. Повітря змінювалося на свіже, холодніше, наповнене ароматом хвої та вологи.

І тоді, за наступним поворотом, перед ними відкрився він.

Водоспад.

Величезна біла ріка падала просто зі скелі, розсипаючись на мільйони крапель, які виблискували на сонці, наче дорогоцінне каміння. Вода гуркотіла так сильно, що здавалося, земля під ногами тремтить. Над прірвою висів туман, у якому народжувалась веселка.

Ніна завмерла. Усі слова зникли з її думок. Лише широко розплющені очі й тремтячий подих.

Нікола спинив машину на невеликому майданчику, що виходив на урвище. Заглушив мотор. І настала тиша — тиша, що наповнена тільки гуркотом води.

— Виходь, — сказав він тихо.

Вона ступила на землю. Трава під ногами була мокрою від бризок. Прохолодна пара огортала шкіру, але це було приємно, як дотик свободи. Ніна підійшла ближче до краю, де простягався вид донизу, де, між скелями, бурлила річка, прорізаючи собі шлях у долину. Далі, за водоспадом, здіймалися гори — величні, темно-зелені, з білими вершинами, де ще лежав сніг.

— Це… — вона не змогла закінчити.

— Тут я буваю, коли треба нагадати собі, що світ більший за все, що намагається нас замкнути, — сказав Нікола. Він стояв поруч, руки в кишенях, але його плечі були розслаблені. — У містах все контрольоване. Кожен крок, кожен подих. А тут — нічого не контролює тебе.

Ніна дивилася на нього й відчувала, як емоції перехоплюють дихання від чогось нового, незнаного.

Вони ще довго стояли біля водоспаду. Бризки лягали на їхні обличчя, але ніхто не зважав. Ніна раптом відчула, що сміється — не голосно, а від щастя. Вона розкинула руки, наче хотіла обійняти все навколо.

— Це найпрекрасніше, що я бачила, — сказала вона.

— Це тільки початок, — відповів Нікола. — Хочеш, я покажу тобі ще більше?

І вони рушили далі. Машина петляла гірськими дорогами, а перед ними розкривалися нові краєвиди: луки, вкриті квітами, що тягнулися аж до горизонту; темні ялинові ліси, в яких сонце малювало золоті промені; озеро, таке чисте, що в ньому відбивалося небо.