Розділ 14. Далека поїздка

Два місяці промайнули швидко, сповнені рутинної роботи, але всередині Ніни жевріла думка про її поїздку, що наближалася все швидше. Вона вирветься хоча б на кілька тижнів, матиме шанс сплатити борг і водночас побачити рідне місто Ніколи. І провести час з ним.

Ніна стояла на платформі з невеликим рюкзаком за плечима. Всередину поклала кілька змін одягу і подарунок від Ліси — маленький пакет сушених яблук із їхнього саду. Вона стискала його, ніби оберіг.

Нікола з’явився вчасно. Він виглядав спокійним, навіть трохи веселим, але в його рухах відчувалася певна зосередженість.

— Готова? — запитав він, даючи їй квиток.

— Ні, — зізналася Ніна. — Але якщо чекати, то я ніколи не буду готова.

Він усміхнувся куточком губ.

— Оце вже правильно.

Поїзд рушив плавно, і за вікнами почали тікати знайомі силуети мегаполісу, які було видно за його межами: високі вежі, транспортні вузли, стриманий порядок. Потім почали з’являтися поля, річки, села. Для Ніни це було як знову прокидатися після довгого сну.

— Тут і починається справжнє, — сказав Нікола, вказуючи на обрії. — Моє місто не таке велике, але там живуть по-іншому.

***

Рідне місто Ніколи мало вузькі вулички вимощені каменем. На ринковій площі стояли прилавки з овочами, тканиною, старими книгами. Усе виглядало живим, але й трохи хаотичним після звичного порядку мегаполісу.

— Тут ще торгуються, — з усмішкою сказав він. — У нас це давно забули.

Ніна озиралася широко розплющеними очима. Їй здавалося, що навіть повітря пахне інакше.

У центрі міста вони зупинилися в невеликому будинку, де жила мати найкращого друга Ніколи. Жінка зустріла їх радісно, посадила за стіл, нагодувала густим супом і хлібом.

— Вона знає людей, — пояснив потім Нікола, коли вони залишилися удвох. — Я домовився: тепер ти зможеш підробити кілька днів у майстерні. Вони платять кожного дня. Це буде нелегко, але це реальна можливість заробити.

Ніна кивнула, і в її очах світився страх, перемішаний з надією.

***

Наступного ранку вони пішли вузькими провулками до невеликої майстерні. За дверима дзвеніли інструменти, пахло металом і олією. Чоловік середніх років, власник, кинув короткий погляд на Ніну.

— Це та дівчина? — запитав він Ніколу.

— Вона швидко вчиться, — відповів той.

Чоловік мовчки махнув рукою: мовляв, заходьте.

Робота виявилася простою, але виснажливою: потрібно було сортувати дрібні деталі, змащувати, пакувати. Руки Ніни швидко вкрилися подряпинами й плямами мастила, але вона мовчала й працювала.

Увечері, коли вони вийшли надвір, Нікола простягнув їй кілька банкнот — щільних, грубих, із дивними знаками.

— Ось і твої перші зароблені гроші.

Ніна взяла їх обережно, ніби боялася зім’яти. Їй здавалося, що тримає в руках щось небезпечне й водночас неймовірно важливе.

Вона підняла очі на Ніколу.

— Це непогано, правда?

Він кивнув.

— Так. Це непогано.

***

Відпустка розгорнула перед Ніною життя, яке мало бути справжнім дикунством. Саме таким вважалося все за межами мегаполісу. Місто, куди привів її Нікола, було зовсім не схоже на мегаполіс. Тут не було бездоганно рівних ліній фасадів і стерильного ароматного повітря. Тут вулиці мали запах — іноді приємний, іноді різкий, але правдивий. Все ще йшов дим із печей, пахли приготовані страви, сирість після дощу, солодкі яблука на базарі.

Люди жили не під тиском системи, а під тиском один одного, під наглядом сусідів, під невидимою сіткою сімейних історій. І це дивним чином не здавалося в’язницею, а навпаки — створювало затишну атмосферу.

Того ж вечора господиня будинку посадила Ніколу та Ніну за довгий дерев’яний стіл. Дівчина сиділа, трохи зніяковіла й дивилася, як усі розмовляють одночасно, а хтось сміється, хтось згадує давні історії, хтось сварить дітей за пустощі. Всі перебивали одне одного, ділилися шматками хліба, наливали суп у глибокі тарілки. І ця метушня чомусь робила всіх ближчими.

Ніна спіймала себе на тому, що просто сидить і слухає і відчуває, як усередині щось розкривається, щось, що можна зрозуміти: сміх і радість всіх навколо. В мегаполісі вечеря була рутиною, де кожен їсть мовчки і вже не насолоджується ідеальним смаком. А тут — кожен раз новий смак у однієї і тієї ж страви — все було унікальним і неповторним.

***

На наступний день вона бачила, як діти грають у дворі. Маленькі хлопчики й дівчатка ганяли м’яча, сміялися так, що їхні голоси заглушували все навколо на декілька кварталів. Один упав і здер коліно, і тут же всі гуртом обступили його. Одна дівчинка витерла кров своєю спідницею, інший хлопчик простягнув руку, щоб підняти. Дорослі виглядали з вікон, хтось покликав:

— Не плач, йди додому — мама пластиром заклеїть!

І він пішов, кульгаючи, але вже не плакав, а лише схлипував, бо знав, що стусанів не дадуть, а допоможуть.