Розділ 13. Все має свою ціну

Ці вихідні стали для неї схожими на одкровення. Вона допомагала збирати овочі, навчилася тримати в руках граблі, слухала, як уночі співають цвіркуни. Їй здавалося, що ті два дні тривали цілу вічність, але і вона добігала кінця. Час повертатись в гуртожиток.

Автобус повільно котився вечірньою дорогою назад, до промислового району. За вікнами вже не було садів і пагорбів, на заміну їм виднілись ряди фабричних корпусів, ліхтарі й втомлені тіні людей, що поспішали лягти спати. Ліса задрімала на кілька хвилин, але прокинулася, коли відчула, що Ніна занадто напружена.

— Що з тобою? — тихо запитала вона.

Ніна вдихнула глибше, немов наважувалася.

— Є одна річ… про яку я не сказала.

Ліса насторожено нахилилася ближче.

— Ну?

— Сільвія не зробила все це просто так, — почала Ніна, відводячи погляд у темряву за вікном. — Щоб відключити мій браслет, вона поставила умову. Я тепер винна їй гроші. І не знаю де їх взяти.

Ліса здивовано кліпнула.

— Які гроші? У вас же все фіксується через кредити…

— Ні, — перебила її Ніна. — Це не кредити мегаполісу. Вона назвала іншу валюту. Ту, якою користуєтесь ви. Я навіть не знала, що така існує.

Ліса вирівнялася на сидінні, її голос став серйознішим:

— Ти жартуєш? Ніно, гроші тут ніде не дістати.

Ніна кивнула, і в її очах блиснув страх:

— Я не знала. Вона сказала суму, але я не зрозуміла, наскільки це багато. Я просто погодилася, бо інакше ми не поїхали б до твоїх батьків.

Довга пауза повисла між ними. Гул двигуна здавався ще гучнішим.

Нарешті Ліса прошепотіла:

— Скільки?

— 500.

Ліса повільно вирівняла спину, дивлячись на подругу широко відкритими очима.

— Ти навіть не уявляєш, у що вплуталася… Це ж не якісь цифри. Якщо Сільвія сказала, що ти винна, — вона вимагатиме. І не факт, що гроші можна буде замінити чимось іншим.

— Що значить я не уявляю у що вплуталась? Ти ж сама сказала мені до неї звернутись і домовитись, — намагалась контролювати себе Ніна.

— Я не знала, що вона назве такі умови, — виправдовувалась Ліса.

Ніна не замовкала.

— Я не знаю, де їх взяти. Я навіть не знаю, як вони виглядають, ті гроші. Та я знаю у кого запитати. Тож все буде добре.

Дівчата замовкли. У вікні відбивалося світло нічних ліхтарів, і скоро вони мали приїхати.

***

У суботу вона все ж вирішила повернутись у Сентрал-Кросс, як робила раніше. Ніна вже здалеку побачила знайому постать біля кав’ярні. Нікола стояв, тримаючи в руках фарфорову склянку з гарячим напоєм, і, здавалось, чекав саме на неї.

— Я так розумію, ти все ж поїхала до батьків подруги, — усміхнувся він замість привітання. І не було зрозуміло, що ця посмішка означає. — Тебе не було на минулих вихідних у Сентрал-Кросс.

Ніна трохи зніяковіла, але кивнула.

— Так. І це було… чудово. Я вперше бачила справжні зорі. І сад, і город, і будинок, де всі збираються за одним столом. Це… ніби інше життя.

Вона зробила паузу, опустила погляд.

— Але тепер у мене проблема. Велика.

Нікола нахилився ближче, його усмішка зникла.

— Яка?

Ніна видихнула й сказала швидко, наче боялася, що передумає:

— Щоб поїхати, я звернулася до Сільвії. Вона відключила мій браслет. Але тепер я винна їй гроші. Не кредити мегаполіса, а… іншу валюту. Зовнішню. Я навіть не знала, що вона існує.

На обличчі Ніколи не з’явилося здивування, лише серйозність.

— Скільки?

— 500. А в мене немає жодної можливості її дістати.

Він мовчав кілька секунд, вдивляючись у натовп, що рухався площею, а тоді спокійно відповів:

— Зовнішня валюта цінується більше, ніж усі наші кредити разом. Щось ти їй геть не сподобалась якщо вона назвала саме таку суму.

Ніна відчула, як холод пробігає по спині.

— То що мені робити? Я думала ти знаєш де її взяти.

Нікола поставив склянку на поручень і подивився їй просто в очі.

— Для початку не панікувати. Вона назвала термін до коли потрібно повернути борг?

Вона ковтнула слину й тихо промовила:

— Ні.

Він на мить усміхнувся м’яко, майже тепло:

— Чудово. Ти знаєш коли у тебе відпустка?

Ніна трохи замислилась і відповіла:

— Ні… я не знаю, коли в мене відпустка.

Нікола, нарешті, за розмову усміхнувся тепліше, без тіні іронії:

— Ось із цього й треба почати. Дізнайся. Це твій легальний шанс покинути гуртожиткову зону.