Розділ 12. Нові горизонти

Минув тиждень, і Ніна вже почала сумніватися, чи зробила правильний вибір. Але сумніви розвіялися, коли в їдальні Ліса, сяюча й щаслива, кинулася до неї з новинами.

— Ти навіть не уявляєш, Ніно! — вигукнула вона, ледве не схопивши подругу за руки. — Мама в захваті від твого подарунка. Вона каже, що давно нічого настільки унікального й справжнього не бачила. Деревце вже пустило нові листочки, уявляєш? Вона навіть плакала, коли ми його поставили біля вікна.

В очах Ліси горів вогник щирої вдячності.

— Вона так хоче з тобою познайомитися, — продовжила дівчина. — І тато теж. Вони запросили тебе приїхати до нас, у наше місто! Я хочу показати тобі, де я виросла, наші вулиці, наш сад…

— Я… не можу, Лісо, — прошепотіла вона. — Я не маю права покидати передмістя. Браслет… він відстежує кожен мій крок.

Усмішка подруги зів’яла. Ліса довго мовчала, а потім її очі зблиснули рішучістю.

— Є спосіб, — сказала вона тихо. — Сільвія може допомогти. Вона знає, як обходити такі обмеження.

Коли Ліса промовила ім’я Сільвії, у Ніни всередині все застигло.

— Ні… — вона відразу похитала головою. — Я не буду. Ти ж сама розумієш, що це… незаконно. Це навіть звучить абсурдно! Ми все життя жили без подібного. У Сентрал-Кросс такого просто не існує.

— Не існує? — Ліса схилила голову й гірко всміхнулась. — Ніно, ти ж бачила вирок. Ти знаєш, як система може вчинити. Вона ідеальна лише на словах. За межами мегаполіса світ завжди домовляється, бо інакше нічого не отримаєш.

— Я не хочу бути частиною цього, — відповіла Ніна твердо, хоча голос тремтів. — Я не хочу, щоб мене втягували в те, що навіть звучить… брудно.

Вона притиснула руку з браслетом до грудей, наче це було не залізо, а кайдани.

— А що, якщо вони дізнаються? — прошепотіла вона. — Якщо я порушу правила ще раз, наступний шанс мені вже не дадуть.

Ліса наблизилась до Ніни й знизила голос:

— Тоді ти ніколи не побачиш моїх батьків. Не побачиш дикі ліси яким понад тисячу років, не побачиш нічого за межами «золотої клітки».

Ніна відчула, як у горлі з’являється гіркий клубок. Вона дивилася на подругу й бачила, що та говорить не зі злості, а з відчаю.

— Я не кажу, що ти маєш погодитися, — м’якіше додала Ліса. — Я кажу лише, що це можливо. Сільвія знає, як.

Ніна довго мовчала.

— Можливо, я поговорю з нею, — сказала вона нарешті. — Але це не означає, що я згодна.

— Цього достатньо, — усміхнулася Ліса й стиснула її руку. — Головне — почути.

***

Ніна ще довго прокручувала в голові слова Ліси про Сільвію. Усередині її точила боротьба: частина хотіла згодитися, інша жахалася самої думки. Урешті вона вирішила: спершу треба поговорити з Ніколою. Він єдиний, кому вона довіряла настільки, щоб оголити перед ним свої справжні думки.

Коли настали вихідні і вона змогла повернутися в мегаполіс, то того ж вечора пішла до його кав’ярні. Нікола, в борошні по лікоть, підняв голову, побачивши її.

Вона довго не наважувалася почати, та все ж розповіла про пропозицію Ліси — про «домовленість», про можливість виїхати за межі сектору, про бажання Ліси познайомити її зі своєю родиною.

Вислухавши, Нікола знерухомився, а потім у його голосі з’явилося те саме сухе, роздратоване тепло, яке завжди звучало, коли він бачив небезпеку:

— Ти серйозно думаєш погодитися? Ніно, ти маєш усе! Тобі дали життя, безпеку, дах над головою. У тебе немає боргів, немає голоду, немає бруду, в якому ми виростали за стінами. І ти готова ризикувати цим… заради якоїсь авантюри?

Він змахнув борошно з долонь, дивлячись їй просто у вічі.

— Ти можеш зіпсувати собі життя, навіть не розуміючи, що втрачаєш.

Ніна опустила голову, але потім її голос затремтів, стаючи голоснішим:

— Це не авантюра. Це моє бажання. Я хочу побачити інший світ. Хочу зрозуміти, як живуть ті, хто мав… сім’ї. Хто відчував любов від батьків, а не просто виправдовував їхні очікування.

Обличчя Ніколи стало ще суворішим.

— Ти просто з жиру бісишся, — сухо кинув він. — У тебе ідеальне життя, і тобі мало. Ти хочеш відмовитися від того, що інші вбивалися б, аби мати, тільки тому, що тобі стало цікаво.

— Це не цікавість! — різко відповіла вона. — Це моє бажання. Моє право.

— Ні, — відрізав він. — Це імпульс. Ти не думаєш наперед.

Вона зціпила кулаки й, майже не контролюючи голосу, запитала:

— А як ти можеш говорити, що в мене є все… якщо мої батьки мене не люблять? Мене не люблять, Ніколо!

У кав’ярні стало тихо. Вона вдивлялася йому в очі, а в грудях клубочився біль, якого не можна було вже стримати.

— Тебе ж любили батьки? — прошепотіла вона. — Любили, правда?

Нікола на секунду затих. Його обличчя змінилося в мить, ніби слова Ніни вдарили прямо в найпотаємніше. Він повільно відвів погляд, ковтнув повітря і сказав глухо: