Розділ 11. Проста дрібничка

Коли Ніна повернулася додому вона розклала речі, поставила сумку біля дверей і одразу почала думати про прохання Ліси.

«Якась дрібничка для її матері… щось, що мало б цінність».

Вона ходила з кімнати в кімнату, проводячи руками по предметах, але все здавалося частиною одного величезного механізму.

Кухня була розкішною, але вся вона «смарт», тож, навіть, проста на вигляд чашка для кави могла змінювати колір, регулювати температуру води, підсвічуватися різними відтінками, і все це лише в системі. Вона була залежна від спеціальної програми, і без підключення до «смарт кухні» перетворювалася на безглуздий шматок скла.

Те саме стосувалося й інших речей: подушки, що самі регулювали твердість; лампи, які підлаштовувалися під настрій господаря; одяг, що сам підбирав колір і розмір відповідно до стилю. Усе це працювало тільки тут, у мегаполісі. За його межами — втрачало сенс, ставало безпорадним.

Вона відчувала, як роздратування наростає. «Все це не підходить. Це не подарунок. Що я можу подарувати? Двохметрові штори? Та немає жодного будинку куди їх можна повісити за межами Сентрал-Кросс!».

Вона підійшла до вікна й подивилася на вулицю. Там росли високі, доглянуті дерева, котрі належали місту, а не людям. І навіть вони були частиною системи — кожна рослина підрахована, зареєстрована, під наглядом.

«Нічого тут не годиться. Абсолютно нічого».

Вона відчула безсилля. Як пояснити Лісі, що в мегаполісі не існує простих речей, здатних стати справжнім подарунком?

Вона вже думала, де шукати допомоги, коли голосовий помічник озвався з притаманною чіткістю:

— Ніно, нагадую, що сьогодні — день зарахування на другий курс твого навчального закладу. Церемонія розпочнеться о шістнадцятій нуль-нуль.

Вона здригнулася. Другий курс… Її серце вдарило боляче. Там будуть усі її одногрупники. Там буде Лія.

Вона мусила з’явитися, хоча б, щоб привітати подругу. І водночас зрозуміти, що робити далі. Адже навчання для неї закрите, бо покарання поставило на це річне обмеження.

***

О 16:00 вона вже стояла біля входу до знайомої будівлі. Усередині сяяла радість, всі студенти сміялися, обіймалися, ділилися планами. Вона побачила Лію майже відразу.

Лія була в оточенні нової компанії — кількох дівчат і хлопців. Вона сміялася, жестикулювала, її очі світилися життям. У цю мить Ніну охопило тепло — вона зраділа, що Лія щаслива, але водночас у грудях защеміло. Подруга навіть не помічала її. Весь її світ був зараз у цих нових людях, і Ніна відчувала себе сторонньою.

Лише коли хтось із компанії помітив її браслет і здивовано шепнув, Лія підняла очі. Їхні погляди зустрілися, і Ніна прочитала там не радість, а сум. Сум і мовчання. Та навіть не підійшла.

«Все зрозуміло», — подумала Ніна.

Вона розвернулася й пішла до адміністративного корпусу. Коридори були тихіші, тут не відчувалося святкової метушні. У кабінеті адміністратор сухим голосом пояснив процедуру, і Ніна написала заяву про академічну відпустку. Поставивши підпис, вона відчула, як двері закриваються ніби остаточно, і для навчання, і для частини її життя.

Вийшовши надвір, вона ще раз глянула на будівлю, де лунав сміх одногрупників. Але цього разу не зупинилася, а просто пішла геть.

***

Коли Ніна повернулася додому вона кілька хвилин ходила туди-сюди, думаючи про прохання Ліси. Що можна привезти матері, коли все навколо — це лише частина механізму?

Врешті вона вирішила зателефонувати мамі. Можливо, бодай вона підкаже якусь дрібничку, щось просте й зрозуміле.

Гудки тривали довго, перш ніж почулася відповідь.

— Алло? — голос був рівний, навіть трохи втомлений.

— Мамо, привіт… — сказала Ніна невпевнено.

— А, Ніно. Давно тебе не чула, — відповіла та, без жодної теплоти. — Ти де взагалі була увесь цей час?

Ніна завмерла. «Увесь цей час?» Їй стало неприємно. Мати навіть не знала, де її донька перебувала під час покарання. Не питала. Не шукала.

— Я… була у передмісті, у гуртожитку заводу, — тихо промовила вона.

— Угу, — байдужий звук, ніби ця інформація не мала жодного значення. — І що тобі треба?

Ніна вдихнула глибше.

— Мене попросили знайти подарунок… для мами моєї подруги. Я не знаю, що підійде. Тут усе надто… сучасне, залежне від системи. Ти можеш порадити щось просте?

На тому кінці запала пауза.

— Подарунок? — пролунало здивовано. — Ну, не знаю. Купи якусь дрібничку в магазині. Там же все є.

— Але я хочу, щоб це було особисто… щоб мало значення, — несміливо пояснила Ніна.

— Значення? — мати сухо хмикнула. — Це ж просто подарунок, Ніно. Не ускладнюй.

В її голосі не було ані співчуття, ані інтересу. Лише байдужість.

— Гаразд, — ледь чутно сказала Ніна. — Дякую.

— Ну, бувай, бо я зайнята, — і лінія обірвалася.