Розділ 10. Нові друзі

У кімнаті гуртожитку панувала звична атмосфера — стомлені голоси, запах дешевої каші, яку ще не всі встигли з’їсти, і приглушене світло лампочки. Декілька дівчат сиділи на своїх ліжках, хтось щось лагодив у старій сумці, інші перешіптувалися, сміючись без причини, ніби намагалися відігнати втому дня.

Ніна поставила пакунок на стіл і на мить замислилася. Вона дуже потребувала цієї їжі сама, адже шлунок боляче нагадав, що бажає нормальну трапезу. Але погляд ковзнув по обличчях дівчат, виснажених і бляклих. Вони точно не пам’ятали, що таке запах справжньої здоби.

Вона повільно розгорнула папір, і солодкий аромат одразу розлився кімнатою. Дівчата підняли голови. У когось розширилися очі, хтось навіть злегка відсмикнув руку від миски з сірою кашею.

— Хочете спробувати? — Ніна вимовила це майже несміливо, але її голос розбудив у кімнаті справжнє пожвавлення.

— Це… випічка? — одна з дівчат аж піднялася на ноги, ніби боялася повірити.

Ніна кивнула й почала ділити частини, подаючи кожній по шматочку. Її шлунок стискався від думки, що собі залишить зовсім небагато, але в очах цих дівчат було стільки дитячого захвату, що сумніви її покинули.

Вони їли повільно, смакуючи кожен шматочок, немов це було свято. Сміх і вигуки на мить витіснили втому, бо навіть найстриманіші не втрималися й подякували Ніні.

Вона теж відкусила маленький солодкий, м’який, теплий шматочок, і відчула, що її власна радість подвоюється від того, що змогла поділитися.

Після цього розмова знову стихла, але вже зовсім не так, як раніше, тепер усі дивилися на неї інакше. І, звісно, мовчання довго не тривало.

— Ніно, а звідки це в тебе? — запитала одна, примружившись. — У їдальні такого точно не дають.

— Це з мегаполісу? — додала інша з хитрою посмішкою.

Їхні голоси звучали допитливо, навіть трохи грайливо. Вони бажали відповідей.

Ніна лише знизала плечима, відкусила ще шматочок і, не дивлячись ні на кого, сказала:

— Просто… один знайомий подбав.

У кімнаті відразу почався шепіт. Дівчата перезиралися, намагаючись вгадати більше, ніж вона сказала. Але вона більше не додала ані слова, і ця невимовлена таємниця лише підігріла їхню цікавість.

А Ніна всередині відчувала теплу хвилю спокою. Таку, якої не знала вже давно.

***

Коли випічка закінчилася, а солодкий запах ще тримався в кімнаті, дівчата не відставали.

— Та скажи вже, Ніно, хто він? — одна примружилася з удаваною хитрістю. — Ти просто соромишся!

— О Господи! — вигукнула інша, прикриваючи рота долонею. — Подивіться на неї, вона ж аж світиться.

Ніна підняла брови.

— Що означає «О Господи»? — щиро запитала вона.

Кімната вибухнула сміхом, але дівчата швидко намагалися пояснити.

— Ну… це таке слово… типу, звернення до… до Бога, — одна сказала невпевнено.

— А хто це? — Ніна нахилила голову, наче дитина, яка щиро не розуміє.

— Е-е-е… — дівчата переглянулися. — Ну, такий… дідусь у небі. Він усе бачить! — видала перша, а інша підтакнула. — Так, і карає, якщо робити дурниці.

— А якщо він усе бачить, то й коли ми в душ ходимо, теж бачить? — серйозно уточнила Ніна.

— Ну… — дівчина, що почала пояснювати, знітилася. — Напевно… бачить.

— То це жахливо! — Ніна округлила очі. — Значить, він підглядає!

Вибух сміху був ще голосніший. Хтось упав на ліжко, хтось схопився за живіт. Сміялися всі, навіть ті, хто щойно дивився скоса.

— Ти дурненька, Ніно! — ледве вимовила одна з дівчат крізь сміх.

Вона теж засміялася, хоча спочатку й не розуміла, що саме в цьому смішного. Сміх був такий щирий і гучний, що стіни гуртожитку, здавалося, ожили.

У цю мить вони були просто дівчатами, без браслетів, без правил і без тіні заводських чергувань. Лише сміх, який ще довго луною ходив кімнатою, поки всі не вляглися, витираючи сльози.

***

Коли гуртожиток стих, і дівчата одна за одною занурилися в сон, кімната наповнилася рівним диханням і ледь чутним скрипом ліжок. Лише Ніна лежала з відкритими очима, втупившись у стелю.

Вона відчувала те саме тепло в грудях, яке не відпускало від учорашнього вечора й сьогоднішньої зустрічі. Перед очима знову й знову поставало його обличчя, трохи втомлене, але світле, з усмішкою, яка ламала усі її внутрішні бар’єри. Його приємний, заспокійливий голос, ніби ще лунав поруч, але потім до думок прослизнула тверезість. Вона стиснула ковдру й заплющила очі.

«Йому двадцять один. Мені шістнадцять».

Ці цифри крутилися, мов заборонене рівняння. Вона повторювала їх про себе, ніби намагаючись змусити серце притихнути.

«Це ненормально. Він дорослий. Він інший. Він не має права знати, що я думаю. Ні в якому разі».

Серце все одно калатало, і вона вкривала його ковдрою, наче намагаючись сховати свої почуття навіть від себе самої.