Розділ 9. Вихідні

Вона прокинулася ще до сигналу будильника. Серце билося швидше, ніж зазвичай, адже попереду був день, коли вона могла повернутися додому, бодай на два дні. Кімната гуртожитку залишалася сірою, холодною, але в душі жевріла надія на прекрасний день.

Ніна зібрала свої речі швидко, бо це лишень невеличка сумка з мінімумом речей, кілька аркушів з особистими нотатками. Одягла той самий комбінезон, бо іншого варіанту вона не мала. Найважче було знову подивитися на браслет. Металевий ланцюг щільно обхоплював зап’ястя, а зелене світло індикатора рівномірно миготіло.

У дворі гуртожитку було ще напівтемно. Суботній ранок, і місцеві тільки прокидалися. Вона рушила до станції для очікування транспорту, кроки відлунювали по асфальту. Спершу здавалось, що ніхто не звертає уваги, але чим ближче до її дому, тим помітніше ставала увага людей.

Кожен, хто бачив її, ковзав очима по обличчю, а потім — на руку. Там світився браслет. І погляди змінювалися від зацікавленості до відчуження, іноді навіть до прихованого осуду. Люди відступали на пів кроку, залишали трохи більшу відстань. Ніхто не говорив уголос, але і так зрозуміло, про що ті думали.

Крім браслета, вона усвідомлювала ще одне — запах. Ніна і сама відчувала, як від її одягу тягне чимось різким, схожим на суміш мастила, пилу, заводського повітря, їдальні й дешевих миючих засобів у гуртожитку. Це був важкий, неприємний запах, який вона вже не помічала всередині буднів, але тепер, вирвавшись у місто, він бив у ніс. Вона бачила, як люди морщать обличчя, як мимоволі відвертають голови, пропускаючи її вперед.

Все це так дивно, навіть у передмісті вона якась задрипанка.

У транспорті теж не стало легше. Вона сіла біля вікна, й одразу сусід на лавці трохи відсунувся. Жінка навпроти обережно прикрила носа рукою. У відблиску скла Ніна бачила своє обличчя — бліде, втомлене, з темними колами під очима, і все ще з тією надією на гарні вихідні.

Дорога додому тягнулася не довго. Вона намагалася дивитися у вікно коли була вже на поверхневих станціях метро, хотіла стежити за пейзажами промислових кварталів за межею, що більше нагадували майстерні магії за своєю красою.

Але водночас у неї не виходило позбутися відчуття, що з кожним кроком вона приносить додому частку того іншого чужого і брудного світу. І люди, що дивилися на неї з осудом чи цікавістю, ніби підтверджували, що вона вже не була такою, як усі.

Коли транспорт під’їхав до її району, вона відчула полегшення і тривогу водночас. Позаду — завод і гуртожиток. Попереду — комфортна рідна квартира. Але знайомі на вулиці її не впізнають, або ще гірше — впізнають.

***

Ніна піднялася сходами у свій під’їзд, стараючись не зустрічати чужих очей. Сьогодні їй дивом не трапилося на шляху жодного знайомого, і це було полегшенням. Вона ніби пройшла крізь місто, заховане в тишу, і тепер двері квартири відчинилися перед нею самі, впускаючи у давно знайомий простір.

Всередині пахло так, як завжди, легкою ноткою кориці від ароматизатора, свіжою білизною з шафи, і чимось дуже рідним, що не описати словами. Вона пройшла вглиб, доторкнулася долонею до стіни, і несподівано для себе відчула, як очі наповнюються слізьми. Цей дім дарував їй спокій — не докори, не вироки як суд, а тишу, яка була їй так необхідна.

Вона пройшла на кухню, провела пальцями по гладкій поверхні столу, торкнулася кружки, що стояла там з того вечора. Все це було буденним, але тепер здавалося теплим і заспокійливим.

Скинувши з себе важкий тягар дня разом із одягом, Ніна ступила у ванну. Дзеркало здивувало її блідим відображенням, але вона не стала вдивлятися — натиснула кнопку й пустила воду. Краплі заграли на склі душової кабіни, і вже за хвилину її тіло огорнула тепла пелена.

Вода текла по плечах, по обличчю, і кожен потік змивав не лише втому, а й напругу, яка ще стискала груди. Ніна стояла із заплющеними очима й думала, що цей простий комфорт — гаряча вода, пар, відчуття безпеки — зараз був найбільшою розкішшю. Її тіло розслаблялося, а душа на мить відпускала тремтіння.

Вона вслухалася у звук води, наче у заспокійливу мелодію, і ловила себе на думці, що ніколи так гостро не відчувала значення слова «дім». Тут, у цьому затишку, вона змогла зітхнути вільно.

Вийшовши з душу, Ніна загорнулася у м’який рушник і довго стояла перед дзеркалом. У відображенні все ще жила тривога, але тепла вода дала їй відчуття хоч крихітної рівноваги. Вона вирішила вийти на вулицю, щоб побачити Ніколу і ковтнути кави, ніби це могло повернути їй частину звичного життя.

Кав’ярню Ніколи можна було знайти за її, тим самим, запахом свіжої випічки й свіжезмолотої кави. У приміщенні було людно, та розмови звучали приглушено, створюючи атмосферу спокою. Вона зробила крок і відчула усередині тривогу, адже тут було надто багато очей.

За прилавком стояв він. Нікола саме обслуговував відвідувачів, коли помітив її. Його обличчя розквітло щирою, теплою, такою усмішкою, якої вона давно не бачила. Його погляд затримався на ній довше, ніж належало, і це не залишилося непоміченим. Кілька клієнтів, що сиділи за столиками, переглянулись й обмінялись легкими посмішками.

Але в ту ж мить один із них помітив браслет на зап’ясті Ніни. Його погляд змінився, а усмішка зникла, поступившись стриманій, майже грубій серйозності. Інші теж звернули увагу, і їхні обличчя, які ще мить тому світилися теплом, стали напруженими.