Розділ 8. Завод

Раніше її світанки були майже урочистістю. Сонце лагідно пробивалося крізь вікна, підсвічуючи легкі гардини, голосовий помічник нагадував про розпорядок дня. Вона вставала неквапно, дозволяючи собі кілька хвилин подивитися на місто з підвіконня, відчути, як життя тече гармонійно. Потім — аромат кави, яку синтезатор готував майже бездоганно, теплий душ, м’які речі, підібрані до настрою. Її шлях до коледжу був схожий на прогулянку через зелені алеї, пташиний спів, фонтанчики, що розбризкували веселкові краплі. Кожна дрібниця створювала відчуття безпеки й комфорту.

Тепер усе було інакше.

Вранці її розбудив різкий сигнал будильника, дратуючий і настирливий, зовсім не схожий на лагідний голос системи. Кімната була холодною, бетонні стіни гуртожитку не мали жодної затишності. Замість м’якого світла — тьмяна лампа під стелею, яка миготіла і видавала легке дзижчання.

Вона різко підвелася, бо часу залишалося мало. Не було більше неквапних хвилин для роздумів чи відчуття міста. Її тіло, ще втомлене після вчорашнього, відчувало важкість — очі червоні після безсонної ночі, голова гуділа.

Одяг був простий і жорсткий. У кожного свій сірий комбінезон із товстої тканини, грубі черевики. Ніяких витончених речей, ніяких «за настроєм». Усе тут було практичним, уніфікованим.

Вона вмилася холодною водою в загальній умивальній кімнаті. Дзеркало було подряпане, з плямами, а поруч стояли такі ж бліді дівчата, які поспіхом збиралися на зміну. Ніхто не розмовляв — лише шурхіт рушників і брязкіт металевих кранів.

Сніданок у їдальні став ще одним ударом. Їдальня була розташована в іншому корпусі. Вузький коридор вів до великого залу, де стояли металеві столи й стільці. Черга рухалася повільно, люди брали пластикові таці й отримували порції їжі.

На тацю їй поклали кашу, яка більше нагадувала клейку масу, і шматок хліба, сухого й гіркого. Від запаху вже нудило, але треба було щось з’їсти, інакше сил не вистачить. Вона ковтнула кілька ложок, відчуваючи, як у животі все стискається, й залишила решту недоторканою.

Вихід до заводу був немов перехід в інший світ. Замість квіткових клумб — довгі ряди бетонних корпусів. Замість тиші й співу птахів — гуркіт металу, свист турбін, удари пресів. Повітря було затуманене від пилу й гарячого металевого запаху. Навіть сонце тут світило інакше — жорстко, відбиваючись у склі й залізі, а не граючись у зеленому листі.

Ніна йшла швидко, разом з іншими робітниками. Всі були схожі один на одного в своїй уніфікованій формі, всі рухалися наче злиті в один механізм. Вона відчувала себе не частиною гармонії, як раніше, а маленькою деталлю величезної машини, яка не мала права зупинитися.

Її перший крок у бухгалтерію цього ранку став посвятою в світ рутини. Там чекали папки, цифри, інвентаризація. Не аромат кави і легкі розмови, а сухість документів і суворий голос наставниці.

У невеликій, але акуратній кімнаті працювала жінка років сорока, з темним волоссям, зібраним у пучок, і пронизливим поглядом. Її звали пані Естер.

— Сідай, — сказала вона без зайвих привітань. — Сьогодні почнемо з основних документів, звітності, контролю інвентаризаційних відомостей. На заводі кожна цифра — як гвинтик, якщо він випадає, механізм ламається. Ти повинна бути уважною, тут помилки не пробачаються.

Ніна кивнула й намагалася вслухатися. Перед нею розгорнули товсті папки, роздруківки з кодами продукції, списки матеріалів. Пані Естер пояснювала, як звіряти накладні з реєстрами, як перевіряти рух деталей, що надходять із цехів. Її голос був сухий, але чіткий, і кожне слово лягало на плечі Ніни новим тягарем.

Декілька годин минули, наче хвилини. Вона виписувала цифри, порівнювала стовпчики, відмічала розбіжності, намагаючись не випустити жодної деталі. Коли настав час обіду, Естер підвелася й кивнула:

— Ходімо, на обід.

Знову величезна черга в їдальні. Коли черга дійшла до Ніни, їй поклали на тацю тарілку каші сірого кольору, шматок риби з різким запахом та склянку компоту, який мав дивний металевий присмак. Вона сіла за вільний стіл і зробила перший ковток.

Смак був огидним. Ніби все приготовано поспіхом, без уваги. В роті залишалася гіркота, а запах риби тільки посилював нудоту. Вона змусила себе з’їсти ще кілька ложок каші, але живіт відразу скрутило. Ніна ледве встала з-за столу й вибігла в коридор, притримуючи рота долонею.

Її знудило. Вода з фонтанчика трохи полегшила стан, але відчуття слабкості залишилося. Вона повернулася до бухгалтерії бліда, та пані Естер лише зауважила:

— Звикнеш. Ну або ні.

До вечора Ніна мала піти з Естер до складу — там проводили інвентаризацію. Вони переглядали ящики з деталями, звіряли номери з документами, ставили підписи в таблицях. Величезні полиці, металевий запах і прохолода складу змушували її тремтіти. Вона намагалася зосередитися, але відчуття нудоти не полишало.

Вечеря в гуртожитку виявилася не кращою: рідкий суп, шматок темного хліба і все той самий присмак металу. Вона ковтнула кілька ложок і знову відчула, що її вивертає.

Лежачи ввечері на вузькому ліжку, Ніна думала, що завод прийняв її не як людину, а як ще одну деталь. Тут кожен рух, кожна цифра й навіть кожен шматок їжі мали бути частиною системи. Вона відчувала, що її тіло протестує, але розум наказував, що треба терпіти. Бо інакше система витіснить її так само легко, як викидають браковану деталь із конвеєра. Вона сумувала за домом і,чомусь, за Ніколою. Перед її закритими очима не зникала картина його щасливого, що грає з псом. Так закінчився понеділок.