Розділ 7. Новий дім

Сільвія і Ніна проїхали далі вузькими вуличками, і поступово навколо почали підійматися темні будівлі з високими трубами. Звідти чувся глухий гуркіт, металевий лязкіт і запах гарячої сажі. Повітря тут було нестерпно важким — аж у горлі пекло від кожного вдиху.

— Це наш завод, — кинула Сільвія. — Тут обробляють метал, ремонтують різні машини, відливають деталі. Без нього ця частина передмістя давно б вимерла від голоду.

Ворота заводу були розсунуті, і Ніна побачила всередині величезні цехи з відкритими фасадами. Полум’я з печей вивергалось назовні, робітники в темних комбінезонах тягнули металеві балки, хтось бив кувалдою по розпечених листах, а іскри сипалися навколо, наче зоряний дощ.

— Тут і житимеш, — додала Сільвія.

Ніна здивовано зупинилася.

— На заводі?

— Поруч, у гуртожитку, — пояснила жінка. — Іншого місця для новачків у нас немає.

Вони підійшли до масивної будівлі збоку від цехів. Сіра, без вікон на нижніх поверхах, вона нагадувала бункер. Усередині — довгий коридор із бетонними стінами та рядами дверей. Запах металу й диму тут був такий самий, як зовні, тільки ще домішувався запах дешевої їжі та людських спітнілих тіл.

— Твоє ліжко там, — Сільвія штовхнула двері однієї з кімнат.

Ніна увійшла й застигла. Перед нею була велика кімната, де в ряд стояло з десяток металевих ліжок, застелених грубими ковдрами. Декілька дівчат і хлопців підняли голови від своїх занять — хтось лагодив одяг, хтось їв просто з банки, хтось читав книжку з пожовтілими сторінками. Усі дивилися на неї з однаковою сумішшю цікавості та настороженості.

Сільвія голосно промовила:

— Це Ніна. З мегаполісу. Тимчасово житиме з вами.

У кімнаті почувся гул, хтось пирхнув, хтось прошепотів: «це та правильна». Ніна відчула, як обличчя налилося жаром.

— Не звертай уваги, — тихо сказала Сільвія, нахилившись до неї. — Вони не люблять новачків, але швидко звикають.

Жінка поплескала її по плечу й пішла до виходу.

— Відпочинь. Завтра тобі дадуть перше завдання на заводі.

Це було вперше коли хтось без дозволу доторкнувся до неї, це було дико і незаконно в мегаполісі, але абсолютна норма тут. Коли двері зачинилися, Ніна досі обдумувала той доторк до неї, вона почувалась приниженою і після цього вона залишилася серед чужих очей, що не відводилися від неї. Вона повільно підійшла до свого ліжка й опустилася на край. Матрац був твердим, ковдра мала затхлий запах.

Щойно дівчина сіла, кімната вибухнула шумом.

— То ти з мегаполісу?! — вигукнула чорнява дівчина з короткою стрижкою, підскочивши до Ніни. — Скажи, там справді кожному дають по дві пари нових черевиків на рік?

— Та яка різниця їй до черевиків, — перебив хлопець із розпатланим волоссям. — Краще скажи, чи правда, що у вас їжа росте в капсулах, і все без смаку, як пластик?

— Брехня це! — різко кинув інший, кремезний, із глибоким шрамом на шиї. — Мій дядько казав, що в місті м’ясо навіть дорожче, ніж у нас. Га, як воно на смак, міська?

— А чого тебе сюди загнали? — тонким голосом крикнула дівчинка років шістнадцяти. — Що ти натворила? Вкрала? Чи когось здала?

— Вона ж виглядає як святенька, — засміявся хтось із кутка. — Може, то якась їхня шпигунка.

— Шпигунка?! Та вона перелякана, як теля! — роздратовано відрубала чорнява. — Подивися на неї, вона зараз розплачеться.

— А може, й справді плаче, — кинув хтось позаду. — Подивіться на очі!

Сміх, вигуки, глузування — усі почали кричати водночас, перекриваючи один одного. Двоє хлопців сперечалися, чи в місті справжні дерева, чи всі під склом. Жінка середнього віку почала кричати, що даремно взагалі їх сюди тягнуть, бо вони тільки їдять пайки і нічого не вміють. Інші підхопили суперечку, загомоніли про роботу на заводі, про пайки, про те, що «міські завжди думають, ніби кращі».

Голос за голосом, сміх, лайка, тупіт — кімната наповнилася такою какофонією, що Ніна заклякла. Та і людей в кімнаті було забагато, бо сусіди з інших кімнат завчасно прийшли в гості подивитись на екзотичну приблуду.

Вона сиділа на ліжку, стиснувши ковдру пальцями, й не могла видихнути. Кожне слово било по нервах, кожен сміх здавався загрозливим. Вдома ніколи не було так: там усі говорили впівголоса, акуратно, щоб не порушити спокій системи. Тут же люди кидалися словами, як камінням, сварилися й сміялися водночас, не переймаючись ані чужими межами, ані правилами.

Вони дикі, — майнула думка. — Вони некеровані. Як я взагалі витримаю тут хоча б день?

Серце калатало так, що гул у вухах заглушав голоси. Вона хотіла сховатися, але куди? Навіть під ковдрою не втекти від цього хаосу.

Ніна відчула, що її справді відірвали від світу, де все мало порядок, і кинули у вир, де панує шум і сила.

Це був справжній культурний шок.

Крики ставали дедалі гучнішими. Хтось уже почав штовхатися, сміх переходив у лайку. Ніна стискала ковдру так, що побіліли пальці, і вже не знала, чим усе скінчиться.