Розділ 6. Станція 57

Ніна вийшла з платформи швидкісного метро, і серце одразу зірвалося з ритму, а попереду здіймалася масивна арка станції 57. Це був справжній кордон, де закінчувався мегаполіс і починався світ, про який усі говорили пошепки.

Дрони, що супроводжували її від дому, зависли на висоті й відступили далі, залишивши її наодинці з величезним простором. Ніяких красивих візерунків тут не було — лише метал, огорожа і темні вежі спостереження.

Світловий індикатор на браслеті мигнув, показуючи напрямок. Але дівчина не поспішала йти, вона шукала Лію чи Ніколу, які обіцяли бути, але їх не було.

Ніна зробила кілька кроків — і побачила її.

Біля воріт стояла жінка у формі, схожій на ту, що мають прикордонники, проте відмінній від бездоганних. Тканина була грубіша, кольори збляклі, та ще й невідомі нашивки. Пані стояла струнко, проте щось у ній привертало небажану увагу, її надто коротка нога, яку компенсував важкий ортопедичний черевик; на обличчі — шрам, що тягнувся від вилиці до підборіддя, викривляючи усмішку.

Ніна застигла. У світі, де кожен був створений у лабораторії майже без вад, ця жінка виглядала інакше. В її рисах відчувалась справжня, неприхована генетична недосконалість.

— Нарешті, — жінка заговорила низьким, трохи хрипким голосом. — Ти Ніна Арель?

— Так, — ледве прошепотіла Ніна, і почала нервувати.

Жінка кивнула, ковзнувши поглядом по браслету.

— Гаразд. Ходімо, часу обмаль.

Вона різко обернулася, і тільки тепер Ніна помітила, що за воротами, вдалині, тягнулися вузькі вулиці, зовсім не схожі на ідеальні алеї мегаполісу. Бетонні будівлі з іржавими антенами, похилені паркани, облізлі стіни — світ по той бік межі дихав іншим повітрям, для такого потрібні і інші легені.

«Передмістя…» — промайнуло в голові.

Усередині все стиснулося від страху. Бо вона знала: якщо справді зробить крок туди, назад дороги може вже не бути.

Жінка вела Ніну вузьким переходом між високими металевими огорожами. Тут панував запах іржі й мастила, а під ногами хрустіло каміння, перемішане з уламками скла. Дрони здійнялись вище, наче більше не втручалися, лише фіксували кожен їхній крок. Це була межа яку навіть вони не перетинали.

— Ти, мабуть, думаєш, що тебе зараз викинуть за ворота й скажуть: виживай сама, — промовила жінка, не озираючись. В голосі відчувалася втома багатьох років. — У мегаполісі так люблять лякати тих, хто порушив їхній ідеальний закон.

Ніна перелякано поглянула на жінку.

— Хіба не для цього мене сюди привели?

Жінка раптово зупинилася й уперлася в неї поглядом. У тих очах було щось хижо-серйозне, але й несподівано людське.

— Ні. Якби хотіли вигнати — тебе вже давно викинули б. Тут інше.

Вона відкинула комір форми, і Ніна побачила на її шиї грубий металевий жетон із дивним символом не схожим на герб мегаполісу, а знак, схожий на розірване коло.

— Я — Сільвія, — представилася жінка. — І я з передмістя. Таких, як я, ти, мабуть, ніколи не бачила. Ми — ті «неідеальні», бо не відповідаємо їхнім стандартам. Але ми досі існуємо. І робимо те, чого вони не можуть і не хочуть через свою досконалу кров.

Ніна відчула, як холодний вітер ударив у спину.

— І що ж ви… робите?

Сільвія усміхнулася своєю кривою усмішкою.

— Ми робимо всю брудну роботу. Те, чого бояться їхні закони, а ми зберігаємо життя по-своєму. Тут, за межею, немає сенсорів і правил. Тут усе вирішує твоя воля. А тепер — слухай уважно.

Вона нахилилася ближче, щоб слова чула лише Ніна.

— Тебе привели сюди не для вигнання. Мегаполіс завжди мав посередників для контактів з передмістям. Зараз ти і будеш цим посередником і виконуватимеш роботу. Це будуть завдання. Якщо виконаєш — у тебе з’явиться шанс повернутися. Якщо ні… тоді, може, й справді залишишся тут.

Ніна відчула, як у неї похололо всередині.

— Які завдання?

Сільвія випрямилася й глянула крізь ворота на похмурі вулиці передмістя.

— Побачиш. І запам’ятай, що з цієї миті кожен твій крок визначає не лише долю твого життя, а й долю тих, хто ще вірить, що за межами ідеального міста є місце для справжніх людей.

Попереду розкидався інший світ. Ніна застигла, не наважуючись зробити крок.

Вулиця була вузькою, вкрита тріщинами й ямами. Дощові калюжі відбивали світло похилених ліхтарів, деякі з яких миготіли, ніби готові згаснути назавжди. Уздовж дороги стояли похилені будинки з облупленими стінами, вікна яких затуляли шматки тканини замість скла. На дахах іржавіли старі антени, закручені в химерні вузли, наче павутиння.

Ніна зробила крок і відчула запах — різкий, важкий, з домішками диму й вогкості. Цей запах не мав нічого спільного з легким ароматом квітів та кави, яким дихав мегаполіс. Тут повітря було грубим і диким.

З темних провулків почали виринати люди. Вони були різними: хтось у старому одязі, перешитому десятки разів, хтось у формі, яка давно втратила колір. У декого обличчя прикривали маски або хустки. І саме вони привертали увагу дівчини найбільше: шрами, кульгавість, горбаті носи, очі широкої посадки, асиметричні риси обличчя. Те, чого Ніна ніколи не бачила у своєму ідеальному оточенні, тут було нормою. Дивно, що Нікола мав лише ледь помітну горбинку на носі і лиш трохи вужчі очі, це єдине, що видавало в ньому «народженого». Та, за мірками передмістя, він був справжнім красенем.