Розділ 5. Вирок

Минуло майже пів години. Кожна хвилина тягнулася, мов окреме випробування. Ніна сиділа нерухомо, але всередині її серце билося так швидко, що здавалося, воно ось-ось прорве груди зсередини. Вона намагалася не дивитися на присутніх, не чути гулу залу, не думати про те, що дрони й далі фіксують кожен її подих.

Нарешті важкі двері відкрились. Колегія суддів повернулася, і зала миттєво стихла. Кожен підвівся, навіть ті, хто сидів на задніх лавах. Тиша стала такою глибокою, що чути було лише кроки суддів, коли вони займали свої місця.

Головний суддя готовий оголосити рішення. Його безжальний погляд ковзнув по залі й зупинився на Ніні.

— Верховний Суд мегаполіса, вислухавши всі сторони, розглянувши свідчення та докази, — промовив він, — ухвалив наступне рішення.

Пауза була довгою. Люди затримали подих.

— Вина відповідачки Ніни Арель у факті заподіяння смерті живій істоті визнана недоведеною. — голос його залишався рівним. — Проте колегія врахувала факти які дають підстави винести рішення щодо знищення доказів по справі, а саме: дії підсудної призвели до знищення тіла бджоли, що унеможливлює встановлення причини смерті.

Ніна відчула, як усередині все похололо. Вона не була певна, що саме це означає.

— З огляду на це, — продовжив суддя, — Верховний Суд постановив: Ніну Арель визнати винною у знищенні основних доказів у справі щодо порушення Основного закону. Основний Закон вимагає від кожного усвідомлення важливості кожного кроку.

Його голос знизився, проте сила від цього лише зросла.

— Покарання: один рік виправних робіт під контролем системи спостереження, з обмеженням прав на відвідування громадських просторів, пов’язаних із природними екосистемами. Право на батьківство та створення родини відкладається щонайменше на п’ять років з моменту повноліття обвинувачуваної.

У залі хтось зітхнув. Хтось інший — навпаки, ледь чутно схвально кивнув.

Ніна стояла, не вірячи, що почула. Це був вирок. Не смертельний, не остаточний, але який змінював її життя.

Суддя опустив долоню на панель.

— Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Засідання завершено.

Глухий удар дзвону відбився від високих склепінь, і залу накрила хвиля шелесту — люди піднімалися, розмовляли пошепки, вже відпускаючи напругу.

Ніна ж залишалася нерухомою. Її пальці стискали холодний браслет, який тепер став її невидимими кайданами.

Вона зробила крок уперед, але зупинилася. Нікола все ще стояв неподалік. Його очі зустріли її, і в них жевріла мовчазна обіцянка, що вона не залишиться сам на сам із цим тягарем.

***

Коли двері суду відкрились для всіх й Ніна вийшла у вестибюль, світ здався їй іншим. Повітря було наче густіше, важче. Кожен подих віддавався у грудях болем, наче вона вдихала не кисень, а мазут.

Лія підскочила до подруги, увесь цей час вона тільки того і чекала, і кинулась до неї. Але дрони, що вели подругу коридором, опустилися нижче, створивши невидиму стіну. Лії довелося зупинитись за кілька кроків.

— Ніно! — вирвалося в неї пошепки. — Це ж не… це не кінець, правда?

Ніна підняла очі на подругу. Її губи тремтіли, але вона нічого не сказала. Лише кивнула, хоча сама не знала, що означав цей рух: надію чи відчай.

Поруч наздоганяли ходу Ніни її батьки. Мати хотіла щось сказати, але сама не розуміла що буде далі, поки матір збирала слова до купи було вже пізно їх промовляти: дрони зависли між ними, блимнувши червоним світлом. Батько лише дивився мовчки, його плечі були важкі, мов з бетону. У його очах читалася злість — не на Ніну, а на сам закон, проте слова застрягли в горлі.

Серед натовпу, що поволі розходився, Ніна помітила Ніколу. Він стояв осторонь, ніби не хотів привертати зайвої уваги. Але його погляд зустрівся з її. У тих очах виднілось тепло й обіцянка, яку не потрібно було вимовляти вголос.

Вона пішла до виходу. Люди розступалися, але їхня увага залишалася важкою. Ніна відчувала себе винною не лише перед законом, а й перед кожним із них. І водночас — самотньою, мов помилка природи серед живих досконалостей.

Коли вона ступила на площу перед судом, сонце вже височіло над головами. Його проміння золотило шпилі й стіни, але для Ніни це сяйво було холодним, як світло від дрона.

Вона зупинилася на мить. Їй здавалося, що місто дивиться на неї. Будинки, дерева, люди, навіть повітря — усе це в її новій реальності.

Лія вибігла слідом. Дрон пискнув, але цього разу відлетів трохи вище, не заважаючи.

— Ти не сама, — прошепотіла Лія. — Я з тобою. І ми щось вигадаємо. Чуєш?

Ніна подивилася на неї, і в її очах на мить спалахнула іскра. Маленька, крихка, але справжня.

Вони пішли далі, крок за кроком, під супроводом дронів, що тягнулися над головами. А в думках Ніна навіть не знала куди йти і навіщо.

***

Вони вже майже дійшли до перехрестя, коли один із дронів стрімко спустився нижче й засвітив червоним кільцем. Його повідомлення прозвучало доволі голосно, перекриваючи шум вулиці: