Розділ 4. Свідки

Зала дивилася мовчки.

Зображення на стінах спалахнули, і в залі з’явилися обличчя свідків, які по черзі викликались до трибуни.

Перший свідок, жінка середніх років, дивилася кудись убік, ніби боялася зустрітися з камерою:

— Я… бачила, як вона стояла на тротуарі. Потім, коли озирнулася, бджола вже була розчавлена під її ногою. Я не знаю, як саме це сталося. Тільки… вона відводила ногу.

Друге відео — чоловік з групи людей неподалік кав’ярні:

— Я помітив лише результат. Бджола мертва, а дівчина дивиться вниз. Виглядало… ну, як крок. Але чи вона хотіла це зробити — не можу сказати.

Кадри змінювали одне одного, свідчення дублювалися. Усі бачили лиш наслідок. Жодного прямого підтвердження умислу. І водночас — жодного виправдання.

Ніна стояла, стискаючи руки так, що нігті впивалися в шкіру. Їй хотілося крикнути: «Ви не бачили! Ви не знаєте!» Але вона знала, що кожне слово буде розібране на молекули, кожен порух — зважений.

Головний суддя слухав без жодної емоції. Лише коли останній свідок закінчив, він промовив:

— Отже, жоден свідок не підтвердив моменту падіння бджоли. Але всі бачили ваш рух, пані Арель. І саме він залишається предметом оцінки суду.

Його слова зависли над залою. У Ніни всередині все стиснулося від відчуття несправедливості й страху, все змішалося в тремтячий клубок. Але вона не видавала це зовні.

Зі сторони обвинувачення підвівся представник.

— Ваша честь. Саме відсутність очевидців моменту й робить справу небезпечною. Ми не можемо довести випадковість. Ми бачимо лише наслідок — і цей наслідок однозначний. Життя істоти припинене. Закон не питає, чому. Закон фіксує факт.

Він вдарив долонею по столу, і проєкції на стінах підсилилися, показуючи мертву роздавлену бджолу крупним планом, її зламані крила.

— Вибір чи випадок? Це питання, на яке відповіді немає. А відсутність відповіді — сама по собі загроза для Основного Закону.

Ніна злякалась. Її власний голос здавався далеким і крихким у цьому просторі, де навіть тиша мала силу.

Захисник підвівся з місця.

— Ваша честь. Колегія. Прошу дозволу викликати свідків захисту.

Головний суддя злегка кивнув, і зала завмерла.

Першою вийшла Лія. Вона не знала, куди подіти руки, і весь час стискала пальці, немов шукала рятівної опори.

— Мене звуть Ліліз Грум. Ідентифікаційний номер 41–17–04. Дата створення 7 вересня 2107 року, мені шістнадцять років. Місце проживання Сентрал-Кросс, сектор 14, житловий комплекс «Вест». Студентка першого курсу коледжу «Вест Технолоджі», спеціальність «харчові технології». Я одногрупниця Ніни Арель.

На одну секунду запанувала мертва тиша.

— Я… була там, біля кав’ярні з Ніною, ми йшли поруч… Я знаю її з дитинства. Вона добра, вона ніколи не скривдила б живе створіння навмисно. Я говорю щиро. На її місті могла бути я, кожен міг бути на її місці…

Лія почала збиватися, повторювати:

— Вона боялася… Вона навіть сумувала після цього… Це була випадковість… Вона не хотіла…

Судді слухали з кам’яними обличчями. Обвинувач з дрібною усмішкою промовив:

— Дякую, свідку. Ви самі підтверджуєте: після події Ніна мала сильний емоційний стан. Отже, усвідомлювала, що зробила.

Лія сполотніла. Вона ще хотіла щось додати, але суддя сухо наказав:

— Свідку, ви вільні.

Її відвели з залу, і Ніна, побачивши цю поразку, привідкрила на мить рота в бажанні захиститись, але швидко сховала своє переживання від світу.

Наступними вийшли батьки. Вони виглядали виснаженими, але всередині палахкотів вогонь. Мати говорила першою, голос зривався:

— Це не її вина! Вона — дитина, яку створили в лабораторії! Ви хотіли ідеальне покоління, а тепер кидаєте її під суд за помилку тих лікарів-вчених, що не зробили ідеал? Якщо хтось винен, то ті, хто не передбачив, що дитина може оступитися!

Батько втрутився ще різкіше:

— Вона ще не доросла, вона лише вчиться жити! Ви хочете поставити її в один ряд із злочинцями? Хіба ви не розумієте, що вона недосконала, бо система недовиховала її?!

У залі здійнявся гул. Суддя вдарив по панелі, змушуючи тишу повернутися:

— Свідки, застерігаю. Суд не слухає звинувачення проти державних інституцій. Ваші слова будуть враховані лише як емоційна оцінка ситуації.

Їхні голоси стихли, і їх вивели. Атмосфера стала ще важчою. Навіть захисник на мить схилив голову, ніби визнаючи, що хід виявився провальним.

Тоді раптом двері зали відчинилися. Глухий звук змусив усіх повернутися. До трибуни вийшов юнак у простій сірій куртці. Він виглядав ніяково серед величних колон суду, але його очі світилися ясністю.

Головний суддя звернувся до нього з проханням представитись та пояснити свою присутність у судовому залі.

— Мене звуть Нікола Крац. Ідентифікаційний номер 98–10–02. Народився 17 січня 2103 року, мені 21 рік. Місце проживання Сентрал-Кросс, сектор 13, комплекс 3.