Розділ 3. Суд

Ранок повільно увійшов у квартиру м’яким, блакитнуватим світлом.

— Ніно, час вставати, — озвався голосовий помічник, чим рвучко порушив тишу кімнати.

Вона не спала. Сиділа на підвіконні, плечима притискаючись до ідеально прозорого скла. Світ навколо здавався зрадливим, а сама Ніна, розуміла невідворотність. Злізла з підвіконня і рухалася, ніби робот, — плавно, без зайвих рухів. Збиралась до виходу, де її все ще чекали дрони.

Сьогодні вона не йшла пішки. І її не супроводжували супутники. Швидкий ритм ранку привів до підземного тунелю метро. «Летючі» платформи прокочувалися повз, виблискуючи металевим світлом, і через кілька хвилин вона вже була на місці.

Вестибюль Верховного суду приймав її без тепла. І там, на іншому кінці зали, вона побачила Лію. Її очі миттєво натрапили на подругу, і на мить здалося, що час зупинився.

Але ні слова, ні кроку не було дозволено.

Ніна ледве встигла підняти руку, коли її вже зустрів чоловік у строгому костюмі. Його голос був спокійним і владним:

— Пані Ніно, будь ласка, пройдіть зі мною до холу для реєстрації та очікування процесу.

Вона кивнула, не зводячи очей із Лії, яка все ще стояла, наповнена мовчазним запитанням. Їм не давали ані слова, ані можливості побачити те, що між ними існувало.

***

Хол Верховного суду мав стерильний вигляд. Стіни відбивали блакитне світло стельових панелей, великі годинники відраховували хвилини до початку процесу. Ніна рухалася непоспішно, прислухаючись до власних кроків. А обіч неї йшов чоловік, схожий на елемент цієї будівлі: гарний, стриманий, владний.

Її очі постійно поверталися в іншу сторону, де вона бачила Лію. Та так і стояла там, спостерігаючи за кожним її рухом, з напруженими плечима, як ніби прагнула прорвати невидиму стіну. Ніна відчувала цю напругу, але не могла віддатися їй. Вона лише кивала, майже автоматично, всім, хто супроводжував її через величезний хол.

Лія робила кроки назустріч. Шукала мить щоб підтримати, але супроводжуючий продовжував вести її вперед.

Коридор тонув у тиші; її порушували лише відлуння кроків і приглушений шепіт охоронців. Це було одне з небагатьох місць мегаполісу, де їхня присутність залишалася виправданою. Місто давно передало контроль системам: алгоритми стежили за порядком, попереджали конфлікти ще до їхнього виникнення, тож фізична охорона стала зайвою. Лише суд зберіг людський нагляд — як символ відповідальності й межі, яку машини переходити не мали.

Інші відвідувачі проходили повз, зосереджені на власних справах. Дрони, що супроводжували Ніну до входу, залишилися назовні, і тепер її темп задавав тільки витончений ритм будівлі.

Лія зробила ще один крок, сподіваючись, що подруга відчує її присутність. Її пальці ледве торкнулися металевих поручнів, які відділяли зону очікування від центрального холу. Вона мимохіть стежила за кожним рухом Ніни, ніби чекала на знак — кивок чи жест, будь-яке підтвердження уваги. Та Ніна йшла далі, дивлячись просто перед собою. Для Лії ця відстань відчувалася як розрив.

Тиша холу розірвалася голосом із електронного табло над головою:

— Увага! Розпочинається слухання справи 00-21-08-32! Прошу відповідача в супроводі судового розпорядника зайняти місце на лаві підсудного!

Ці слова прозвучали доволі різко, позначаючи мить, коли будь-яка надія на контакт обірвалася. Лія завмерла, спостерігаючи, як Ніна робить останній крок і зникає за дверима зали.

Кілька відвідувачів відчули напруження, що промайнуло коридором, та ніхто не зміг би сказати, у чому воно полягало. Простір швидко спорожнів, але для Лії присутність подруги не зникла. Відлуння кроків у мармурі здавалося надто знайомим, а холодне світло панелей підкреслювало порожнечу після зачинених дверей судової зали.

***

Зала Верховного суду нагадувала амфітеатр: високі мармурові стіни, різьблені колони, різнобарвні вітражі. Лави для свідків і спостерігачів розташовувалися півколом біля центральної платформи, де стояла лава підсудних. Над нею знаходилася висока трибуна колегії суддів, їхні мантії важко спадали з плечей, немов тінь закону сама дивилась на кожного.

Ніну провели вперед. Браслет на руці тьмяно світився зеленим, повертаючи увагу до реальності. Вона сіла на лаву підсудних, відчуваючи, як тіло стає легким, ніби відірваним від власної волі.

— Верховний Суд мегаполіса розпочинає слухання справи 00–21–08–32, — беземоційно оголосив Головний суддя. — Справа 00-21-08-32: громадянка Ніна Арель, ідентифікаційний номер 42–17–09, обвинувачується в заподіянні смерті живій істоті.

Він зробив паузу, і зала завмерла в очікуванні. Лише електронні панелі перед ним світилися тонкою лінією.

— Слово надається Головному обвинувачу.

З іншого боку підвівся чоловік у строгій мантії.

— Шановні судді. Скажу стисло. Ми розглядаємо факт, який сам по собі становить порушення Основного закону. У межах нашого мегаполіса відсутнє поняття «смерті без наміру». Кожне життя має цінність. Кожен крок людини — вибір. Пані Арель своїм вчинком позбавила життя істоту, фундаментальну для екосистеми мегаполіса. Свідки підтвердили факт: бджола загинула внаслідок дії відповідачки. Докази на користь її тверджень відсутні. Закон вимагає рівності та відповідальності. Цей принцип зазнав порушення.