Розділ 2. Мерія

Важкі дубові двері зачинились так само беззвучно як і відчинились. Відразу вдарив запах глини й свіжих квітів, що йшов від високих кашпо з композиціями білих квітів.

Вестибюль був величезним, наче собор, його стеля піднімалася під саме небо, прикрашена вітражами, крізь які пробивалося м’яке, багатоколірне світло. Прямо під ним простягалась мармурова підлога, викладена геометричними орнаментами, що нагадували переплетіння садових алей.

По стінах висіли плакати з гаслами. На одному з них — дитина, оточена сяйвом, і напис:

«Ідеальне майбутнє — не вибір долі».

На іншому — величезна гусінь на фоні садів міста й підпис:

«Кожне життя має цінність. Бережи рівновагу».

Далі, над аркою, висів девіз самого мегаполіса, вирізьблений золотими літерами:

«Твої Права і Свободи закінчуються там, де починаються Права і Свободи іншого».

Люди у вестибюлі рухалися тихо й упорядковано. Хтось чекав на прийом, сидячи на лавках із темного дерева, перегортав електронні книги; інші стояли біля стінних терміналів, перевіряючи дані чи заповнюючи звіти про порушення. Ніхто голосно не розмовляв, тут був тільки м’який шелест кроків та шурхіт старого паперу, з яким працювали посадовці у довгих темних мантіях.

У центрі, біля круглої стійки реєстратури, працювало кілька співробітників. Їхня форма була бездоганною. Вони носили темно-зелені костюми з емблемою мерії на плечі, тонкі срібні окуляри з інтерфейсом. Вони приймали громадян, не піднімаючи голосу, але й без жодної усмішки.

Ніна ступала вперед, відчуваючи, як кожен її крок відлунював у величезному приміщенні.

— Наступний, — промовив один із реєстраторів, не дивлячись у її бік, лише провівши пальцем по прозорій панелі.

Світловий індикатор на підлозі засвітився, проклавши вузьку доріжку до його стійки.

Ніна відчула, як у неї всередині все стиснулося, але підійшла ближче. Реєстратор нарешті підняв очі. Його погляд був рівним і байдужим, мов дзеркало, в якому відбивалося її обличчя.

— Ім’я? Ідентифікаційний номер? — його голос був спокійним, але таким, що підвищував внутрішню тривогу.

Ніна хотіла щось сказати, та слова застрягли в горлі. Лише після глибокого вдиху вона змогла відповісти:

— Ніна Арель. Чотири-два… сімнадцять… нуль-дев’ять, — вона вимовила чітко, але майже пошепки.

На прозорій панелі з’явився її профіль: біометрія, електронна історія дій, записи про відвідини установ. Кілька зелених рядків відзначали бездоганну поведінку. І один — світився червоним.

Реєстратор лише кивнув.

— Порушення зафіксоване. Вас направлено до кабінету Головного офіцера. Третій поверх.

На цих словах його обличчя не виказало ані співчуття, ані осуду. Лише механічна буденність. Він відсунув убік крихітний лоток, у якому засвітився браслет з тонкої сталі.

— Одягніть. Контроль пересування.

Ніна простягнула руку. Браслет м’яко клацнув на зап’ясті, наче змія. Зелений індикатор запульсував.

— Наступна, — відразу покликав реєстратор, уже не дивлячись на неї.

Її наче відсунули вбік системою, яка не мала часу на почуття.

***

Ніна йшла вглиб мерії, слідуючи за світловою смугою на підлозі.

Коридори були величні з арками з темного каменю, високими вітражними вікнами, дерев’янними панелями, оздобленими витонченими різьбленими орнаментами. У нішах між колонами росли дерева в горщиках, як маленькі сади під склепінням.

Та найбільше Ніна ловила уривки чужих розмов.

Біля однієї лавки чоловік і жінка в строгих костюмах схилилися над електронною панеллю.

— У нас уже третя спроба, — жінка говорила схвильовано. — Якщо ми знову не здамо цей тест із вихованням, нам ніколи не дозволять звернутися в лабораторію.

— Цього разу ми покажемо, що готові, — відповів чоловік упевнено, але його пальці стискали панель так, що побіліли суглоби.

Далі, двоє молодших на вигляд сперечалися з чоловіком у мантії:

— Але ми здали всі тести з емпатії! Ми знаємо, як працювати з дітьми, як відповідати на їхні емоції! — їхні голоси злегка тремтіли.

— Проте ваш рівень конфліктності занадто високий, — спокійно сказав чоловік. — Лабораторія не може створити для вас дитину. Подайте апеляцію через шість місяців.

Ніна відчула, як ці слова відгукуються їй сильніше за власний страх. Вона усвідомила: ті, хто мріють про дитину, роками готуються, доводять свою зрілість, проходять нескінченні перевірки. І все одно, не завжди отримують право.

А вона… вона сьогодні випадково роздавила бджолу. Хіба їй хтось це пробачить?

Її кроки відлунювали у напівпорожньому просторі. Люди, яких вона проходила повз, піднімали очі, і на мить усі замовкали, завмираючи, проводжаючи її поглядом. У цьому відчувалось відчуження, хоч і без агресії, але вона була порушницею. І тепер це знали всі.