43.

  Євсій
 

Коли я вже вирішую, що зараз втрачу життя, я починаю з усіма подумки прощатися. Кажу коханій найважливіші слова, які зараз на душі. "Я люблю тебе", тільки й звучить на репіті в моїй голові.

Тільки готуюся до непоправного, як звучить постріл. Але не в мене, а неподалік, де стоїть Демидов. Ще через секунду, звучать три постріли, у мого, у Кирилового та Марусиного громил. Секунда, і всі вони падають на підлогу без ознак життя.

Мене хтось звільняє, і ми із сином починаємо заспокоювати нашу рожевоволоску. Її всю трясе від пережитого. Малому теж дісталося, пережити подібне у його віці дуже страшно.

Але все закінчено. Ми здолали все це. Погань, що хотіла поквитатися зі мною затримана. Але залишалося кілька запитань.

Хто ці хлопці? Як вони тут опинилися?

Відповідь на запитання, що мучать мене, опиняється на вулиці. Це чоловік, який стоїть і посміхається на всі тридцять два зуби. Той, котрого я не очікував більше вже ніколи побачити.

- Привіт друзі. Дивлюся, я вчасно на вогник заглянув до вас.— каже, не перестаючи посміхатися цей паршивець.

- Як?! Ти ж мертвий?! - не вірячи своїм очам, заявляю йому.

— Як бачите, живіший за всіх живих. Не захотіли мене приймати туди, вигнали. - ще більше скалиться. - І взагалі, друже. Ти повинен був з вереском щастя душити мене у своїх міцних обіймах. А ти... схожий на чурбана без чуттєвого...

Моє здивування та шок, змінюється злістю.

Цей блазень весь цей час сидів десь у цілості та безпеці, поки я думав, що його більше немає, і звинувачував у цьому себе. От же сволота!

— Я тебе зараз так обійму, що ніс зламається! Я тебе вже поховав і пом'янув не злим добрим словом. А він виявляється живий – здоровий і в вус не дме. А ще друг називається... - але не встигаю я закінчити свою тираду обурення, як Стасу все-таки прилітає в ніс, але, на жаль, не від мене.

— Ааауууч...— хапається він за ніс.— Я їх рятувати примчав, а вони мене ще й б'ють. От так подяка.— бурчить він тримаючись руками за вражене місце.

- Ти! Свиня не освічена! Ми переживали! Думали, тебе більше немає! Євсій у тому, що сталося з тобою, звинувачував себе, місця не знаходив! А ти, худоба така, у підпілля пішов! Міг хоча б звістки якусь залишити, дати знак що живий! Ми мало не збожеволіли!- кричить обурена Маруся.

І в цей момент я мимоволі починаю милуватися нею. Моя королева зараз така войовнича, готова подолати будь-які перешкоди. У гніві вона особливо шикарна. Особливо, коли цей гнів спрямовується не на мене.

- Я не міг повідомити. З Євсія хреновий актор, він би все запорол.- намагаеться довести свою правоту друг, але рожевласка зараз непробивна. Йому все прилітають від неї удари кулачків. І з того, як він кривиться, мабуть сильні.

А мене від таких дій починає пробирати на сміх. Тому що друг виглядає трохи зацьковано і винно. Навіть стає його трохи шкода. Але тільки зовсім небагато. Я правда відчував свою провину в його смерті, як і сказала Маруся, хоча на цю тему ми ніколи не говорили з нею. Мені б дуже хотілося, щоб він подав знак, що живий, адже я дуже переживав. Тож нехай тепер мучиться.

- Йому не міг, добре! - вказує на мене своїм акуратним пальчиком, ще більше заводячись. - Але мені можна було повідомити. Адже я теж переживала. Адже ми стали друзями, ну мені так здалося... Напевно, помилилася. - ображено каже моя дівчинка.

— Вибач, Машуне… Я якось не подумав.- присоромлено опускає голову Федоров.

І це виявляється його помилкою. Адже в секунду моя рожевласка опиняється поряд і добре так його стукає кулаком, що він ледве утримується на ногах.

- Євсій! Вгамуй свою жінку! Бо вона на мені живого місця скоро не залишить! Все що тільки можливо відіб'є! - скиглить він, як потерпілий.

Я не витримую і починаю тупо іржати. Помічаю, що не одного мене ця картина веселить. Син із мамою Марусі, теж заливаються реготом. Та й Тимофій, що стоять позаду, від нас не відстає.

Трохи заспокоївшись, говорю йому:

— Ти сам винен, друже. Потрібно було повідомити нас, а не грати у месника. Тоді б наші нерви були на місці, і ось такого, – киваю у бік розлюченої рожевласки. – не було б.

Ще раз штовхнувши Стаса в плече, Маруся підходить до мене. Я притискаю її вільною рукою до себе, а другою так само тримаю Кирила на руках, і вдихаю її аромат, який став мені вже рідним.

Невже все, і справді, позаду? Невже все скінчилося? Тепер можна не боятися більше нікого. Можна спокійно жити та бути щасливими.

Цілую Марусю в маківку і притискаю її з сином до себе ще сильніше.

З сріблястого гелика з тонованим склом, що стоїть позаду Стаса, виходить чоловік. Він підходить до друга, ледве вловимо усміхаючись, і вони починають про щось перемовлятися. Але вловивши мій насторожений погляд, Федоров закочував очі і щось говорить співрозмовнику, а потім прямують з ним у наш бік.

- Знайомтеся - це Лука, мій приятель, який допоміг із Демидовим.

Від цього приятеля за версту віє криміналом та небезпекою. Він точно не був законослухняним громадянином. Одягнений дуже дорого, і зі смаком, не як бандюгана. Але було в ньому щось відразливе і насторожуюче. Він точно якась велика кримінальна шишка, або зі зв'язками там.

Помічаю, як напружується і рожевоволоска з його приходом, і ще тісніше притискається до мене.

- Приємно. Євсій.— все ж таки вирішую представитися.— Люба, я відійду на хвилиночку. Добре? - заглядаю в очі їй, і вона знехотя киває.

Ми втрьох відходимо на пристойну відстань, щоби нас ніхто не почув. Підозри, що мені ця розмова зовсім не сподобається, зростають.

— Що тут, твою матір, твориться?! У що ти вплутався Федоров? - ричу на нього, не звертаючи уваги на його нового товариша. - Від нього ж криміналом за кілометр несе! Я прав? – останнє питаю у самого Луки.

- Так. Ти правий. – усміхається він, ніби я нічого такого нового не говорю. - Але я таким лайном, про яке ти зараз думаєш, не займаюся.

Переводжу похмурий погляд на Стаса, а той лише очі закочує.