40.

  Євсій
 

Приходжу до тями я в якійсь темній кімнаті, з жахливим головним болем ззаду. Голова, ніби ось-ось готова вибухнути, чи розколотися. Здається, мене дуже добре приклали чимось важким по голові.

Досліджувати голову на присутність рани я ніяк не можу, тому що руки опиняються зв'язаними у мене за спиною, і вже починають трохи боліти. Ноги, до речі, також зв'язані. А сам я лежу на підлозі, на боці.

Судячи з затеклого тіла та інших відчуттів, я тут вже пристойний час. Мої руки вже затекли і починають неприємно нити. Положення в якому я перебуваю, виявляється зараз зовсім не зручним, і бік собі я, здається, вже відлежав. Та й якось починаю підмерзати, адже підлога бетонна... Загалом, відчуття виявляються не найприємніші, від слова «зовсім». Та й жах, як болить голова.

Сподіваюся, вони не зачепили Марусю. Інакше, я їх уб'ю всіх, мерзотників. Якщо хоч одна волосинка з її голови впала - їм не жити.

Я намагаюся відігнати ці погані думки подалі. Адже, як я розумію, вона потрібна їм цілою та неушкодженою. А страждати має при мені, бо її страждання принесуть мені незмірний біль.

Перестати про це думати виходить погано, дуже погано. Тому я вирішую переключити свій мозок від цього, вирішуючи озирнутися. Навколо мене не сама темрява, і що-небудь можна побачити. Чим я вирішую і зайнятися.

Я лежу біля стіни, навпроти мене двері. Неподалік від мене стоїть стілець, а біля дверей ще один стоїть. З правої стіни, від мене, розташовується стіл, завалений якимось мотлохом.

Я намагаюся сісти, але зі зв'язаними руками та ногами виходить дуже погано. Особливо коли руки зв'язані за спиною.

Промучившись у цих спробах безліч хвилин, а може навіть годин, зрештою мені вдається сісти.

Підлога в цьому приміщенні бетонна, а вікна і зовсім відсутні. Трохи освітлює приміщення увімкнена настільна лампа біля столу.

За дверима чуються чиїсь голоси, а незабаром і кроки.

За півхвилини в кімнату входить один громила, а за ним і сам винуватець цієї ситуації. Власною персоною до мене зійшов пан Демидов.

Я так гадаю, йому набридло грати в "кішки-мишки" і він вирішив вийти з тіні на біле світло. Сам зайнятися своєю праведною помстою. А може, це просто наступний хід його хворого плану, де мене мучитимуть, або змусять дивитися на муки коханої. Хто його знає…

Але жодна з моїх припущень не приносить мені полегшення та радості. Я не хотів би взагалі, щоб у це лайно вплутували мою рожевласку. Але у цієї наволочі своя думка і погляди на ситуацію, що склалася.

Він дивиться задоволеним поглядом на мене і кровожерно посміхається. Виглядає він, наче якийсь псих. Маніяк, точніше кажучи.

— Ну, привіт, Ведмідь. Зі зручностями, сподіваюся, догодив.- скалиться ця мерзота.

У його очах спалахує вогник безумства. Усе його обличчя свідчить, що він не дає звіту своїм діям. Що він збожеволів, простіше кажучи. І йому вже начхати на всі наслідки, що можуть з'явитися внаслідок його вчинків. Йому просто начхати на все, крім свого безумства.

- Просто шикарні. Хіба не видно? - вигинаю брову, але не чекаючи відповіді продовжую: - Можу поділитися такою гостинністю з тобою. Я ж бачу, тобі трохи завидно, як мене прийняли твої бійці. - усміхаюся йому.

Але вже через секунду мені приходить удар під дих. Мене одразу ж скручує, повітря застряє у легенях, а я не можу ні вдихнути, ні видихнути.

— Ти не в тому становищі, Ведмідь, щоб скалитись. — зло випльовує Демидов.– Інший на твоєму місці вже давно б вимолював вибачення стоячи на колінах. І просив би про помилування.

Я починаю сміятися від такого висловлювання. Чого - чого, а просити про помилування цього виродка я не збираюся. Тільки якщо справа стосуватиметься Марусі… Тоді я і про пощаду проситиму, і про що завгодно, аби ця тварюка до неї не торкалася. Але щось мені підказує, він уже все вирішив. І від свого плану відходити не збирається. Залишається лише сподіватися на диво.

Мене різко хапають і приладжують разів п'ять
по обличчю кулаком. У роті відчувається металевий смак крові. Сплюнувши її, я піднімаю погляд на нього. Від думок про Марусю – виводити його більше не хочеться, адже через це вона може постраждати.

— А не боїшся, що я можу зайнятися твоєю дівкою? — питає він витираючи руки об хустку. — Вона в тебе гарна. Все при ній. - на мене відразу накочує лють, очі застилає пелена злості, і вони наливаються кров'ю, щелепа стискається з неможливою силою, до скрипу зубів. Можливо, у мене навіть йде пара з вух і носа. Адже зараз я, наче збожеволівший. — Я ж можу зробити її своєю с*чкою. Мене задовольнятиме. Братиму її жорстко і грубо. І в усі місця й у всіх позах. – каже він нахилившись до мене і посміхається. – Бачу в тебе відразу змінилося ставлення до всієї ситуації. Переживаєш про свою повію? Дорога вона тобі, як я гляну. І ось мені цікаво, ти їй так само дорогий, або ж їй начхати на тебе?

Мої кулаки за спиною, мабуть, стискаються до білизни. Жовна так і ходять на моєму обличчі. Цей знає куди натиснути. Він знає мою слабкість.

Я розлючений, лють просто захоплює мене до країв. Але я розумію, якщо зроблю зараз хоч що-небудь, піду під впливом емоцій, це може призвести до неминучих наслідків, він може нашкодити Марусі. А мені це зовсім не хочеться. Я не хочу, щоб ця мерзота хоч пальцем торкнула мою дівчинку. Щоб хоча б одна волосинка впала з її голови. Я готовий на все, аби її ніхто не зашкодив.

- Не смій до неї торкатися! Тобі потрібний я! - ричу йому.- От і роби зі мною, що завгодно твоїй хворій уяві. Можеш навіть убити мене, якщо буде тобі так завгодно. Але дівчина тут не до чого, вона ні в чому не винна. Не варто її сюди вплутувати.

— Пізно ти про це почав замислюватися. Тепер за твої гріхи, розплачуватиметься вона. Може, й не за все скоєне тобою, але за частину так точно.

Мене піднімають на ноги, розв'язуючи мотузки на них, і ведуть кудись нагору. Мене заводять у якийсь склад, занедбаний вже не один рік. На всю стіну навпроти мене великі, але розбиті вікна.