34.

  Євсій


Протягом тижня, я щоранку та ввечері перебуваю у лікарні.

Стан Марусі покращується, вона потроху йде поправку. Маленькими кроками, але вибирається з коми.

Сьогодні її мають вивести зі штучної коми. Сьогодні все вирішиться з її станом. І ми всі дізнаємося, як вона перенесла струс та гематому. Сподіваюся, жодних наслідків ці травми не принесли, як лякає мене Юрко.

До речі, щодо нього... Він виявляється світовим мужиком. Все докладно пояснює про стан рожевласки. Попереджає про можливі проблеми, але й каже, що вона має великі шанси їх уникнути. За ці дні ми з ним потоваришували.

Після повернення Марусі з коми лікарі починають її обстежувати від і до. Ці муки тривають майже цілий день. І під кінець робочого дня, до мене вийшов Калашніков. Його обличчя трохи похмуре.

- З нею щось не так? - не витримую, і питаю його.

- По мозку все нормально, та й так все добре. Але є одна проблема. - він мнеться. - Хоча вона і вирішується, може звичайно не відразу, але з часом точно.

Я напружуюсь. Невже щось серйозне? Хоча, він би одразу сказав. Та й як каже, проблема вирішувана. Але все одно не спокійно мені.

Він бачить мій розгублений погляд та заспокоює.

- Перестань накручувати себе! Нічого серйозного! Просто амнезія. Вона минеться. Не хвилюйся. Згодом вона все згадає.

- Можна до неї зайти? - питаю з нотками страху в голосі.

Невже вона мене забула? Нічого, вона мене любить і обов'язково згадає, а я їй в цьому допоможу. І вона знову буде цілком моєю королевою.

— На десять хвилин більше не можна. Або потім не пускатиму зовсім. - грозить мені Калашніков, але я вже не слухаю його, адже лечу до своєї маленької.

Я акуратно заходжу до палати. На ліжку лежить схудла Маруся.

Вона дивиться на мене вивчаючим поглядом. І я розумію, що вона справді мене не впізнає. На мене накочує хвиля люті на тих тварин, через яких вона тут, але я намагаюся приборкати її, та заспокоїтися. Мені не можна її хвилювати.

- Вітаю. Як ти? - тихо запитую.

- Вітаю. Нормально. Ми знайомі. Я правильно зрозуміла? - цікавиться вона.

- Так. Ти мене зовсім не впізнаєш? - з надією питаю.

Вона хитає головою.

— Я не пам'ятаю самого тебе, але є знайоме почуття, ніби ми дуже добре знаємо одне одного.

- Ну так. Ми ж живемо разом. - не весело посміхаюся.

У неї розширюються очі від подиву.

- Серйозно? А чи давно ми зустрічаємося? І що зі мною взагалі трапилося? - ставить найгірше питання.

І що мені сказати на останнє? Що її хотіли вбити через мене? Або що? Та мене ж більше до неї не пустять через те, що вона зараз розхвилюється дізнавшись правду.

- Два місяці. - ніжно посміхаюся, залишаючи останнє запитання без відповіді.

— Значить, два місяці мого життя кудись зникли… — не весело каже вона насупившись.

Я підходжу до неї та беру за руку. Ласкаво заглядаю рожевовголасці в очі і говорю:

- Ми все переживемо. Ти все згадаєш. Я тобі допоможу у цьому.
 

***

  Маруся
 

Як тільки приходжу до тями - мене починають оглядати купа лікарів.

Дають спокій мені тільки після обіду, ближче до вечора. Як виявляється, у мене амнезія.

Не минуло й півгодини мого відпочинку, як у палату заходить чоловік. Обличчя його було мені незнайоме. Але були знайомі відчуття з ним, і я підсвідомо знаю, що ми точно знайомі. А коли він заговорює, то я в цьому переконуюсь.

Коли я була в комі, мені завжди чувся чийсь голос. Він казав, що любить мене і щоб я швидше повернулася до нього.

Той голос належить саме цьому чоловікові.

Як виявляється, ми з ним уже два місяці зустрічаємось. І я цього не пам'ятаю...

Я не пам'ятаю цілих два місяці свого життя! Від цього хочеться ледве не ревти і вити на все відділення. Але як медик я розумію, що пам'ять згодом відновиться. І переживати особливо нема причин.

Я відчуваю, що він любить мене всупереч усьому. І я також відчуваю, що теж його люблю, до божевілля. Але я його не пам'ятаю, нічого не пам'ятаю щодо цього чоловіка.

Євсій приходить до мене щодня і розповідає про себе та про нас.

Мені починають снитися дуже красиве озеро і нічний вид міста з даху. Я не знаю, чи це правда відбувалося зі мною, чи це просто сон. Запитати Євсія якось не виходить.

До мене приходять подружки. Балакаємо ми безупинно. Розповідають, як я познайомилася з Євсієм, як ми випадково натрапляли один на одного у клубі. Це все виявляється шалено романтично. І потроху до мене починають повертатися спогади. Як зображення, або фотографії.

Коли Євсій дізнається про мій прогрес, то радіє, напевно, більше ніж я. Я починаю згадувати, коли я до нього почала придивлятися, як до чоловіка, коли закохалася і коли полюбила до безумства, до втрати пульсу.

Мама опиняється у подорожі із сином, я за ними шалено сумую. Але була рада, що вони щасливі та відпочивають, та й не бачать мене у такому стані.

Засмучує лише одне – я не пам'ятаю, як опинилася тут. І ніхто не хоче мені цього казати. Всі як один повторювали, "ще не час, ти сама все згадаєш, коли будеш готова до цього".

В результаті я згадую Євсія, і майже все, що стосується його. Але залишається відчуття якоїсь небезпеки. І мене це напружує, навіть дуже.

Мій стан з кожним днем ​​покращується. Я йду на виздоровлення величезними кроками.

Одного вечора, прийшовши до себе в палату після процедур, я опиняюся в якійсь казці. Уся палата, як квітник. На всіх поверхнях стоять різні букети квітів, від троянд до звичайних, але дуже красивих, ромашок.

У мене тут же зникає дар мови. Я просто захоплена таким. І мені згадуються слова Євсія, що йому не потрібна нагода, щоб робити приємне своїй дівчині.

А серед цієї пишноти, стоїть з величезним букетом квітів сам Євсій.

Від споглядання такої картини у мене просто перехоплює подих. Я не знала, що сказати, та й взагалі ще не можу відійти від такого сюрпризу.