32.

  Євсій


Швидко, наскільки це взагалі можливо, справляюся зі справами і їду в лікарню до Маруси.

Її мали відвезти до тієї ж лікарні куди і Стаса, туди де вона працює.

У приймальні мене зустрічає вже знайома медсестра. Повідомляє, що операція ще йде і нічого не відомо про стан рожевласки. Поки лікарі не закінчать оперувати - нічого не буде відомо.

Ці тварюки мені за все заплатять. Вони за все розрахуються. Я не можу її втратити. Адже вона сильна, навіть дуже. Вона має боротися. Борись моя дівчинка! Заради себе! Заради сина! Заради нас…

Операція вже тривала дві години і ще ніхто не виходив з операційної. А я розходжую коридором, ніби загнаний дикий звір у клітці. Щоб не збожеволіти, я міряю коридор кроками, перебираючи в голові думки.

І тут до мене виходить знайомий раніше лікар. Калашников, якщо пам'ять не підводить.

— Що з нею? — питаю, підлітаючи до нього.

Він сердито на мене дивиться, і в секунду хапає мене за комір сорочки і б'є об стіну.

— Якщо я дізнаюся, що вона в такому стані через тебе, клянуся, тобі буде непереливки, — випльовує він мені.

Я відриваю його руки від себе, і ричу у відповідь не звертаючи уваги на його жалюгідні погрози:

- Що з нею?! - мало не зриваючись на крик питаю його.

— У неї тяжкий струс мозку, внутрішньочерепна гематома, глибока рана на стегні, множинні переломи ребер і безліч дрібних порізів. Як ти думаєш, що з нею? - випльовує він. - З нею все дуже хріново! - підвищує він голос.

Твою ж... Чому в мене не все, як у людей?! Чому зі мною близькі мені люди страждають?

З силою стискаю щелепу. На білих скляних дверях у відображенні помічаю, як на моєму обличчі грають жовна. Почуваюся повністю спустошеним. Ця ситуація вибиває мене з колії. І вбиває.

— Це через тебе на неї робили замах? Адже не витік газу сприяв такому вибуху. - вже спокійнішим тоном запитує лікар.

Я від безвиході опускаюся по стінці і сідаю на підлогу. Обхоплюю голову руками і киваю нею.

— Якого чорта, ти цього не запобіг?! — починає знову він обурюватися, заводитись. — Якщо знав, що може таке статися, чому не сховав її десь?!

Я піднімаю на нього очі і не весело посміхаюся.

— Думаєш, я не намагався?! Я хотів, просив її! Але все без толку... Вона від усіх пропозицій відмовилася. Я не зміг її переконати. І так, це моя вина! І я це чудово знаю. - гірко промовляю я, і проводжу стомлено руками по обличчю.

Док за кілька секунд займає біля мене місце на підлозі. Він відкидає голову до стіни і втомлено прикриває очі.

Медсестри, що проходять, та інший персонал лікарні дивиться на нас стурбовано, і з якимсь здивуванням. Вони, напевно, ніколи не бачили двох здорових чоловіків, що сидять на підлозі з відстороненими обличчями.

— Вона така… — після довгої мовчанки заговорює айболіт. — Якщо їй щось спало на думку, то не зрушить від задуманого.

— Я це вже зрозумів. — хмикаю я.

— Вона зараз у штучній комі. — починає роз'яснювати він усе мені.- Її будуть у ній тримати доти, доки не почне сходити гематома і набряк мозку, коли внутрішньочерепний тиск буде меншим. А інакше це небезпечно… Тепер залишається лише чекати. Як тільки їй стане краще, її виведуть із коми. І ось тоді молитимемося, щоб усе було добре…

Від цих слів я напружуюсь.

— У якому розумінні?

- В прямому. Невідомо, як мозок перенесе набряк та гематому. Можливо все добре, і ніякі функції не будуть пошкоджені. Але може бути й гірше. Якісь частини мозку можуть бути пошкоджені. Сподіваюся, що найбільшою проблемою буде амнезія.

— Боже...— шепочу в зневірі я.— Чому вона просто не погодилася тоді виїхати? Чому не послухалася?

— Бо це тоді була б не Маруся. Вона надто вперта. Все буде добре. Вона сильна у нас. Вона впорається. Потрібно лише зачекати.

Як раптом, на противагу його словам, із реанімації вибігає медсестра. На її обличчі читається страх і розгубленість.

Тільки не це...

— Юрію Борисовичу, зупинка. Реанімаційна бригада вже там.

Док за лічені секунди піднімається на ноги і летить у відділення. Я теж хочу помчати за ним. Тому що, здогадуюсь, про кого каже медсестра.

- Вам туди не можна! Все буде добре. До вас потім вийдуть і все розкажуть. - промовивши це, вона поспішає за Калашниковим.

Я знесилено знову спускаюся по стінці. Зариваюсь обличчям у долоні.

Господи, чим вона все це заслужила? Чому ти так з нею чиниш? Вона вже досить намучилася. Залиш її в живих і подаруй багато щастя за всі пережиті страждання. Краще карай мене, ніж її. Забери моє життя, але зроби її щасливою. Я готовий все віддати за її щастя та безпеку.

Через якийсь час у мене дзвонить телефон. Не дивлячись на ім'я того хто дзвонить, відповідаю:

- Так.

— Як самопочуття, Євсію, коли в тебе забирають тих, кого ти любиш? — запитує мене дуже знайомий голос.

- Ти за це поплатишся. Я...- але далі мені не дають домовити перебивши:

- Що ти?! Нацькуєш на мене ментів?! Вже. Але маю сумнів, що справа довго протримається, та й мене вони не знайдуть. А ось я твоїх близьких зможу. - задоволено видає цей виродок.

— Ти труп, Демидове! Молись, щоб поліція добралася до тебе першою. - ричу йому і скидаю виклик.