29.

  Маруся


Я трохи засмучуюсь, що Євсій не поїде зі мною на квартиру. Але здоровий глузд перемагає. Потрібно в першу чергу розібратися з небезпекою, що нависла над нами, яка не дає нам навіть на хвилину розслабитися.

Тому у супроводі хлопців з охорони я прямую на свою квартиру.

У мене таке відчуття, що я не була тут цілу вічність, а всього минуло два тижні з мого від'їзду.

Під'їхавши до будинку, кілька хлопців з охорони залишилися в машині, щоб стежити за під'їздами, хто входить і виходить з нього, вишукуючи недоброзичливців і попереджати інших про можливу небезпеку. Ще кілька, залишаються у під'їзді біля квартири, щоб охороняти вхід у домівку та перевіряти всіх підозрілих. А ще одна парочка, залишилася зі мною в квартирі, щоб не дати мене в образу, якщо хтось все ж таки пробереться, або вже пробрався в квартиру. Хоча я в цьому дуже сумніваюся.

Всередині немає нікого. У квартирі все лишилося на своїх колишніх місцях. Тільки трохи все вкрилося пилом.

Я швидко починаю шукати потрібні документи. Спочатку вирішую оглянути спальню. Перевертаю комод, шафу, навіть під ліжко зазираю. Але нічого не знаходжу, тільки великий безлад влаштовую...

Далі настає черга дитячої. На жаль, там також нічого не знаходжу.

Потім переходжу до огляду вітальні. Перевертаю всі тумбочки – нічого. Зовсім нічого. Залишається надія на комод. Хлопці вже починають з мене тихо ржати, бо я не акуратно викладаю і переглядаю все, а тупо викидаю всі речі. Все летить вище моєї голови, і по всій квартирі. Картина просто розкішна. Ось вони й заливаються у тиху. А коли я до них обертаюся, то ті роблять незворушні обличчя, ніби нічого такого не відбувається, і вони нічого не роблять.

Свинтуси, я з вами пізніше розберусь!

Комод розташований неподалік вікна, що мене трохи напружує. Але я намагаюся відігнати цю думку подалі.

Трохи там порившись, і ще влаштувавши невеличку виставу своїй охороні, які вже не приховуючи ржали наді мною, я все-таки знаходжу потрібні документи.

І тут у мене дзвонить телефон. Знаходжу його в спальні. Один з хлопців, якщо не плутаю, звуть його Данило, слідує за мною в спальню.

На дисплеї висвічується Євсій. І мене одразу окутує якесь погане передчуття. Але я його відкидаю, і ніжно відповідаю:

- Так, любий.

— Швидко йди звідти! Негайно! Це пастка! – починає кричати з телефону стурбований голос Євсія.

І тут я чую писклявий звук, який з кожною секундою наближається. Тільки хочу сказати про це Ведмедеві, але встигаю лише вимовити:

— Євсій...— як чую за спиною приголомшливий "бабах". І мене вибуховою хвилею відриває від землі і кидає в стіну.

За ці секунди польоту все моє життя проноситься перед очима. І я вже подумки з усіма прощаюсь. Жаль, що не сказала, як сильно я їх усіх люблю.

А далі... далі темрява...

Приходжу до тями я лежачи на підлозі, можливо через хвилину, може через п'ять, а може і взагалі, через півгодини. Навколо нічого майже не видно, все виявляється у густому тумані з пилу та диму. У горлі першить, у вухах все брязкає і я ледве розрізняю звуки. Мене починає нудити, з кожною секундою стає дуже погано, мабуть без струсу не обійшлося, що не дивно. Все тіло дуже болить, я насилу можу поворухнутися. Найбільше розколюється голова, мабуть, добре приклалася об стіну, коли мене відкинуло.

І тут моя свідомість починає трохи прояснюватися, я починаю розуміти, що щойно сталося зі мною. Це був вибух... І якби, по чистій випадковості я не залишила телефон у спальні, то зараз мене б уже не було в живих. Тому що, у вітальні немає нічого цілого, все в брухт.

Чорт! Хлопці! Один із охорони залишився у вітальні... Боже!

По щоках течуть сльози від безвиході ситуації.

Вони загинули через мене. Це моя провина.

Але далі згадую ще одну важливу деталь. Телефон...

Євсій. Я ж говорила з ним, коли все сталося.

Треба терміново знайти телефон та зателефонувати йому. Потрібно сказати, що я жива, поки що жива... І не зовсім ціла.

Торкаюся голови, яка шалено болить. І бачу на своїй руці кров. Ну, цього, в принципі, теж варто було очікувати.

З великими труднощами намацую біля себе телефон. Він виявляється вимкнутим, очікувано, адже вибухова хвиля була не маленькою. Намагаюся його оживити. Запрацював. Швидко набираю мого чоловіка, він одразу ж відповідає.

- Маруся! Дівчинко моя! Що з тобою? - у розпачі, але з полегшенням питає він. Але до мене його голос долинає немов через товщу води.

— Я... зі мною... здається... жива...— видаю я нероздільно вимовляючи. Очі починають злипатися, голова паморочиться. Ще трохи і я знепритомнію, але поки що тримаюся. Знаю, не можна вимикатися.

І до моєї, майже відключеної свідомості доходить до болю знайомий голос:

— Сонечко, тримайся, я вже біля будинку, зараз я тебе заберу. Тримайся маленька. Тільки не засинай. - десь вдалині просить мене мій лицар.

І тут я затуманеним поглядом бачу, як у кімнату заходить якась чоловіча постать.

Через секунду чую, недалеко від себе постріл.

Данило...

Проноситься в голові.

- Маруся!- чути ледь чутний оклик Євсія, але сил відповісти вже не вистачає. Насилу тримаю себе у свідомості.

- Дивись! Вона виявляється жива. Пощастило, що у цій кімнаті опинилася. Тим краще значить із собою заберемо.- каже незнайомим голосом той хто зайшов.

Він замовкає і починає рухатись у мій бік.

Голова ще більше починає крутитися. В очах усе розпливається. І у свідомості залишаюся з останніх сил. Але й вони у мене практично вичерпуються.

Коли до мене підходить незнайомець, я починаю вимикатися. Але ще відчуваю, як мене беруть на руки. А через секунду, я знову занурююсь у темряву...