27.

  Маруся


Як тільки я бачу скам'яніле від страху і люті обличчя Євсія, то одразу розумію, щось не добре трапилося. І всіма силами сподіваюся, що це не стосується мами із сином.

Мене охоплює страх. Страх, що з моїми близькими щось могло статися.

Коли Євсій підтверджує мої гірші побоювання – усередині щось обривається і все холодніє. За ці секунди, що він мовчить, я встигаю помолитися всім відомим мені богам, щоб рідні виявилися живими і здоровими.

І на щастя, мої молитви почуті. Вони цілі та неушкоджені.

Тепер вони практично безперервно подорожуватимуть. Зупинки будуть лише для ночівлі. Тому що, так безпечніше.

Щодня нове місто. Довше залишатися на одному місці небезпечно, так буде надійніше.

Коли мені Ведмідь все дохідливо пояснює, то у мене трохи відлягає від серця.

Далі чекає складна розмова з мамою. Невідомо, як вона на все відреагує. Я розумію, вона хвилюється, але розповідати всю правду не варто, заради її ж блага.

Увечері я чую, що Євсій із кимось розмовляє. І я чомусь практично впевнена, що це мати. Адже вони вже дісталися місця ночівлі, і Тимофій їй все розповів.

Коли голос стих, я розумію, що розмова закінчена і зараз прийде моя черга все їй пояснювати.

За вечерею чоловік підтверджує мої припущення. І коротко переказує розмову.

Після вечері, майже перед сном, мені дзвонить мама. Перехрестившись – беру телефон у руки.

— Ну, з богом. — бубню собі під ніс і відповідаю.

— Привіт, доню. — каже спокійним голосом мама.

— Привіт.— відповів я з побоюванням. Лізти на рожон, якось не хочеться. Від слова зовсім. Адже я не знаю в якому вона настрої.

Можливо вона в сказі, а цей спокій просто маска, вдавання. Або вона зрозуміла наші добрі наміри і не злитися на нас.

— Ти знала про все, що діється? Знала чому ми на відпочинку? - запитує вона.

- Так, але не з самого початку, а трохи пізніше.- у телефоні чується зітхання, і я поспішаю її запевнити: - Мамуль, ми просто не хотіли тебе хвилювати. Адже з тобою Тимофій, а він тебе в образу нікому не дасть.-промовляю пробачливим голосом.

- Гаразд. Я вже зрозуміла, що ви два чоботи пари і хотіли вберегти нас, щоб я не хвилювалася. - я так і бачу, що вона посміхається і хитає головою. - Ти сама як? З тобою такого хоч не траплялося?

Щось подібне траплялося. А може, і знову станеться. Але тобі мамуль про це не варто знати. Нема чого ще більше хвилюватися.

- Ні, мам. Зі мною все гаразд. - безбожно брешу, і намагаюся надати голосу впевненості. - Зі мною охорони цілий батальйон, і не підступитися. Та й у відпустці я, нікуди й не виходжу,— швидко тараторю я відповідь, наче нашкодивша дитина.

Вона трохи мовчить, приймаючи якісь рішення в голові.

- Добре. Будь обережна, доню. Я вірю і довіряю Євсію, але ж він не всесильний і будь-якої миті щось може статися не за його планом. Будь обережна. Добре? - занепокоєно замовляє матінка.

І в мене аж від серця трохи відлітає. Добре, що вона все розуміє і зараз не злиться на нас. Я боялася, що вона не зрозуміє мого вчинку, що я залишилася тут, що наражаю себе на небезпеку. Але вона розуміє і як завжди приймає мій вибір. Хоч і нічого такого вона мені не каже - мені все стає ясно за її тоном та розмовою зі мною. Адже вона не почала мене вмовляти, або наказувати їхати до них, або просто сховатися. А вона просто просить мене бути обережною. У цьому вся мама, вона завжди приймає будь-яке моє рішення. І ніколи не засудить мене.

- Звісно. З такою охороною, зі мною все буде гаразд. Не хвилюйся. Як там у тебе справи на особистому фронті? - вирішую перевести тему в більш спокійне русло.

Поговоривши з мамою ще якийсь час про всякі дрібниці - ми побажавши один одному на добраніч, прощаємося.

Наступного ранку ми знову вирушаємо на роботу до Євсія. У якого сьогодні має відбутися суд. А я від нього вирішую сьогодні відпроситись. І залишитися в кабінеті мого чоловіка, з купою камер та взводом охорони під дверима.

Через півгодини, як Євсій подався до суду, мій телефон оживає.

Дзвонить виявляється Ната.

- Ти куди зникла? - відразу починає подруга, не даючи мені і рота відкрити. - Я розумію, любов - морква і таке інше. Але зустрітися можна хоча б раз на місяць? Або до телефону підійти і зателефонувати, зрештою? - продовжує вичитувати мене.

- І тобі привіт. Вибач. Все закрутилося, закрутилось. Часу зовсім нема. Вибач, я слово честі, виправлюся. - вибачаючись промовляю.

Я розуміла, що вона хвилюється та переживає. Тому й не можу на неї злитися. Ната з Тасею, мої найближчі та найкращі подруги з самого дитинства.

— Добре. — якось швидко заспокоюється, але це тільки так здається.- Але спочатку краще поясни… Чому ти взяла відпустку і живеш не вдома?А ще, що ти зараз робиш в адвокатській конторі? - починає підвищувати вона голос.

От же ... "Матуся", дідько, що втратила дитину. Чого так переживати було? Ніби знає про мою небезпеку більше за мене.

- Так! Хакер, твою ж девізію, хронів! Досить мій телефон відстежувати! Я розумію, що ти чудовий програміст, і найкраща у своїй справі. Але це вже надто! І переходить усі межі. – обурююся я на таке.

Вона часто так робила, тільки мені варто пропасти з її поля зору, або не відповісти на дзвінки.

Вона програміст від бога, і часто цим користується. Тільки її хлопця чомусь ця доля обходить. Чи бачите, у них має бути довіра. А мене воно зовсім не стосується, це довіра…

— Я цього не робила б, якби деякі відповідали на мої дзвінки. І не пропадали від мене у невідомому напрямку. Що взагалі відбувається подруга? Може, розповіси?

Мені зовсім не хочеться її хвилювати, але й брехати теж не можу. Та й поділитися проблемами, що навалилися, з кимось потрібно. Вона зрозуміє, може навіть щось придатне підкаже.

Загалом, вирішила я покаятися і розповісти все як є. Можливо, Євсію зможе допомогти в його справі моя подружка-хакер? Сподіватимемося, а зараз, щиросердне визнання…