26.

  Євсій


- У нас НП. Нас знайшли.— сповіщає мене Тимофій.— Нас вирішили просто розстріляти в кафе. І я сумніваюся, що це по чужу душу.

- Чорт! - у мене все холодніє. Аби вони залишилися цілі. Аби з ними все було добре. — Що з ними? Ви втекли? Вони у безпеці?

- Так, вже все гаразд. Вони цілі, тільки налякані. Їх не зачепило.

- Добре. Самі як? Нікого не поранило? Ціли залишилися? - починаю я розпитувати.

— Усі цілі. Тепер ми подорожуватимемо машиною, раз на кілька днів її змінюючи. І залишатися лише переночувати. Одне місто – один день. Так буде безпечніше. – повідомляє Тім.

- Нехай буде так. Тримай мене в курсі. - ще трохи обговоривши те, що сталося, ми закінчуємо розмову.

Обернувшись, я бачу за моєю спиною Марусю, що дивиться на всі очі.

Опускаю голову, запускаю у волосся руку, від безвиході ситуації прикриваю очі, і тихо говорю.

- Їх знайшли.

У цей момент я перебуваю у розпачі.

Як же мені врятувати їх? Як усе вирішити?

Я не маю знову допустити такого! Тім вбереже Кирила та його бабусі. А мені залишається вберегти свою дівчинку. Але як?

На її очі виступають сльози. Я швидко підходжу до неї і беру її обличчя у свої долоні, змушуючи дивитись мені в очі.

- Вони живі і всі цілі. З ними вже все добре. - запевняю рожевоволоску.— Тепер вони будуть подорожувати і не залишатимуться на одному місці більше одного дня. — намагаюся її заспокоїти, але занепокоєння в її очах ще присутнє.- Так буде безпечніше.

Брови Марусі насуплені, губи міцно стиснуті в пряму лінію, очі опущені в підлогу. Вона дуже переймається своїми рідними. І я практично впевнений, зараз вона звинувачує у всьому себе.

Але насправді, у цьому винен тільки я один.

Винен у тому, що не потурбувався із самого початку. Не потрібно було залазити в їхнє тихе життя і наражати на таку небезпеку.

Я був егоїстом, а тепер мені треба забезпечити їм захист. Я мушу вберегти свою сім'ю.

Майже наприкінці цього жахливого дня мені дзвонить мама рожевоволоски.

— Здрастуйте, Євсію. Сподіваюся ви мені розкажите, що тут відбувається, чорт візьми?! - каже вона якимось надто спокійним голосом, але з натисканням в кінці.

Звичайно, мені доведеться розповісти їй правду, але не всю. Деяку правду поки що краще приховати. Мені не хочеться хвилювати її ще більше. Та й взагалі хотілося, щоб вона зовсім не хвилювалася. Але мої вороги вирішили по-своєму.

— Здрастуйте, Антоніно Петрівно. Що вас безпосередньо цікавить?

— Мене цікавить безпека моєї дочки. — суворо каже жінка.

Вона в такій самій небезпеці як і ви. А може навіть більшій. Але не хвилюйтесь, я її захистю. Хоч поки що й не знаю як. З нею все буде гаразд, можливо…

Проноситься в моїй голові, але в підсумку кажу зовсім інше:

— Її охороняють найкращі хлопці. Та й вона нікуди з квартири не виходить. - я намагаюся трохи пом'якшити гострі кути в нашій розмові, та й заспокоїти трохи. - Я обіцяю, що захищу вашу дочку, навіть ціною власного життя.

На тому кінці чується важке зітхання. Я розумію, що після того, що сьогодні сталося, вона мені вже не зовсім довіряє. І може взагалі забрати рожевоволоску з онуком і їхати кудись далеко. Подалі від мене.

Але чи буде те місце безпечним для них? На це запитання відповідь не відома.

Я хочу запевнити її, що все буде гаразд і такого більше не повториться. Але я не можу їй так нахабно брехати. Та й не хочу.

— Добре.— вимовляє вона, ніби здаючись, і додає після мовчання:— Сподіваюся ви розумієте, Євсію, що стоїть на коні? І до чого все це може призвести?

Я це дуже добре розумію. Пізно вже відпускати від себе рожевоволоску і залишати її одну. Вони вже знають про неї, про мою слабкість, і водночас силу. І зараз її треба захистити. А я можу це зробити тільки, якщо вона буде поруч. Вдалині у мене не буде такої можливості.

- Так. Я все розумію. Але якщо я відпущу її, то вони одразу можуть знайти Марусю, а я не можу цього допустити.

— Збережіть мою дочку. Або ж те, що зараз відбувається здасться вам раєм! - сталевим голосом, вимовляє Антоніна.

- Без сумніву. - адже без неї, я вже не уявляю свого життя. Якщо її не стане, то моє життя поглине морок та порожнеча. Тоді я сам влаштую собі пекло, без будь-якої допомоги. - Довіртеся Тимофію з Антоном, вони все зроблять, щоб захистити вас.

— І ще одне запитання... Залицяння Тимофія, теж входили у ваш план? — з якоюсь часткою болю та образи в голосі, питає вона.

- Ні! Що ви?! - обурююся її припущенню. - Його почуття до вас щирі. Тут немає фальшу та обману. Ви справді йому не байдужі.— сумно зітхаю.— А не розповів він усієї правди вам через мене. Я хотів вас уберегти. Не хотів, щоб ви нервували та переживали. Жаль, що все так вийшло. Не відштовхуйте його. Ви йому подобається.

- Спасибі. Я подумаю. Бережіть її. Зробіть все можливе щоб захистити. Я на вас сподіваюся.

- Я не підведу. — даю обіцянку, яку намагатимуся виконати за всяку ціну.

Ми прощаємось і я йду шукати у квартирі Марусю.

Вона знаходиться на кухні, поглинена в приготування вечері. Моя королева готувала дивовижно, нарівні з найкращими кулінарами країни, а може, навіть і краще.

Підійшовши до неї ззаду, я акуратно обіймаю свій скарб. І викликаюся допомогти їй із приготуванням.

Ми швидко готуємо вечерю та накриваємо на стіл. Вечеря виходить чудовою. Я люблю домашню їжу, і атмосферу, яку вона викликає в душі. Затишок, спокій та тепло, вони завжди присутні при цьому.

Під час вечері я розповідаю рожевласці про дзвінок її мами. А так же, про що ми говорили загалом. Вона погоджується, що про все її мамі краще не знати. Не треба її хвилювати даремно.

Ох... Як же ми зараз помиляємось...