25.

  Антоніна Петрівна


У поїзді нам трапляється чудова компанія чоловіків, які їдуть відпочивати туди ж куди ми з онуком. Особливо мені лестять зацікавлені погляди Тимофія.

Він дуже гарний чоловік. Високий, статний, з широкими плечима, та й взагалі, з шикарним тілом. Сиве волосся, яке йому дуже йде, не надає ні грама старості. І сірі очі, в яких так і хочеться втопитися, заворожують.

Він всю дорогу кидає у мій бік якісь захоплені погляди. Можливо, це мені просто здається. Напевно, я просто сприймаю бажане за дійсне.

З ним його брат, Антон. Він на вісім років молодший за Тіма, якому п'ятдесят. Хоча жоден із них, не виглядає на свій вік. Вони здаються набагато молодшими.

— А скільки вам років, люба Антоніно? — запитує Тимофій.

— Якщо ви не в курсі, то у жінок непристойно запитувати про їхній вік. — і посміхаюся йому.

На вулиці вже ніч з розпалі, годину тому ми приїхали в готель. І зараз сидимо на веранді маленького, але затишного готелю, розмовляємо, доки Кирило мирно спить за стіною.

- Добре. Ми не будемо питати, ми вгадуватимемо. - і осяює він мене своєю усмішкою.

— А це вже не чесно.

— Ми ж не просимо називати свій вік. Вам потрібно просто підтвердити припущення. Або сказати "холодно - гаряче". - підтримує брата Антон.

- Ось це і називається "не чесно". Адже ви все одно, отримаєте бажане в кінці.

Боже! Та я з ними фліртую!

Ця думка проноситься в моїй голові, наче розряд струму.

Адже я тут з онуком. Які до біса чоловіки!

— А ніхто й не говорив про чесність.- вимовляє не перестаючи посміхатися Тимофій. - І так, почнемо! Тридцять шість?

Мотаю головою.

— Тридцять чотири? — підхоплює Антон.

Знову мотаю та посміхаюся.

- Ну звичайно! Вона ще молодша! — каже родичу Тимофій, на що я починаю сміятися.

- Дуже холодно. Просто моторошно як морозно. - відсміявшись кажу їм.

Так ми ще хвилин двадцять розважаємось. Поки Тимофій не вгадує, сказавши «сорок шість».

— Та не може бути такого! Тобі щонайбільше сорок років можу дати. І ніяк не більше. – обурюється Антон, на що я лише скромно знизую плечима і посміхаюся, адже мені дуже приємні їхні слова.

На відпочинку я помічаю, що мені не здалося зацікавлення Тимофія. Він починає до мене залицятися.

Це дуже мило, адже мене вже давно ніхто не уділяв стільки уваги. Я і забула, як це приємно.

Маруська за мене дуже пораділа, каже, що одразу помітила його інтерес до мене. А Євсій запевняє, що якщо мені його залицяння неприємні, або він мене якось скривдить – то одразу треба сказати йому, і він зі всім розбереться.

Мене тішить той факт, що дочка нарешті зустріла гідного чоловіка, який дбає не тільки про неї, а й про її близьких.

Все йде просто чудово. Відпочинок шикарний та чоловіки поруч з нами виявляються гарною компанією. А один взагалі налаштований дуже серйозно.

З Тимофієм здається все, як уперше. Перша прогулянка. Перше побачення. Перший поцілунок...

Але все добре, як відомо, рано чи пізно закінчується.

Ось і наш відпочинок добігав кінця. Але Тимофій і тут мене дивує. Він пропонує нашій четвірці ще трохи помандрувати.

Кирилу дуже імпонує Антон, бо той весь час щось йому показує, розповідає і пояснює дохідливо.

І я не витримую і погоджуюсь на цю пропозицію. Але спершу, я дзвоню своїй Марусьці і питаю, чи не проти вона такому результату. Вона, звичайно, не в образі і погоджується відпустити нас ще відпочити.

Наступний ранок починається як завжди. Ми всі разом ідемо до кафе снідати. Все від початку відбувається відмінно. Але далі...

Скло, на протилежній стіні від нашого столика, розлітається на маленькі шматочки. І я чую свистячі звуки. А потім щось ударяє у стіну біля нас.

Цієї ж миті я опиняюся на підлозі притиснута Тімом. Подивившись у бік онука, бачу, що його закрив собою Антон.

— Забирай його! Швидко! Ми з Тонею підемо іншим шляхом! Зустрінемось на місці! — кричить крізь свист куль Тимофій Антонові.

Той швидко пригнувшись веде онука, так само прикриваючи його собою, щоб у разі чого, не зачепило пострілом.

— Нам також треба вибиратися. Я все тобі згодом поясню. Ти віриш мені? - ласкаво дивиться мені в очі.

Довірся йому.

Звучить голос дочки в моїй голові. І я тут же киваю, бо не можу нічого сказати від страху.

Постріли все звучать не припиняючись. У руках Тимофія звідкись з'являється пістолет. І ми починаємо пробиратися до службового виходу. Я попереду, Тім прикриває мене ззаду.

Раптом постріли припиняються. Ми швидко добираємось до виходу. Мій захисник виходить першим за двері, але перш ніж вийти – наказує мені чекати, доки він сам не забере мене.

Через п'ять секунд я чую постріл, а потім ще один. І з цим пострілом у мене в жилах холоне кров. Серце йде в п'яти.

Аби з ним було все добре. Я не можу втратити його.

Сльози починають бігти по щоках. За хвилину двері відчиняються.

Я видихаю з полегшенням, коли бачу Тіма. Але на його руці помічаю кров. Його поранили, але слава богу він залишився живим.

— Все добре, це подряпина. — побачивши мій стурбований погляд, заспокоює мене.- Нам потрібно швидко вибиратися звідси. Ідемо!

І ми вибираємось.

Через годину ми зустрічаємося з Кирюшею та Антоном. Всі залишилися живими і майже цілими, тільки мого захисника трохи зачепило.

Тимофій розповідає мені справжню причину нашого перебування на відпочинку.

Я розумію Євсія, і його бажання захистити нас.

Але що на рахунок Маруськи? Потрібно зателефонувати йому і дізнатися. А якщо Маруся не знає, що теж у небезпеці? Чи може потрібно її попередити?

Але тут я згадую її слова.

Довірся йому.

Вона знала все. І теж хотіла вберегти нас, щоби я не хвилювалася. Вона все знала і тому сказала так.

Сподіваюся все буде добре…