19.

  Євсій


Ми прокидаємося ближче до обіду. І потім починається вся метушня.

Маруся просить відвезти її додому, що мені не подобалося, від слова зовсім. І там вона починає готувати вечерю для всіх.

Я бачу, як вона шалено хвилюється, а руки починає пробирати дрібне тремтіння. Не знаю, через що більше. Через те, що мама побачить її чоловіка, у якого, між іншим, дуже серйозні наміри щодо її дочки. Або ж, що син повинен познайомитися з новим чоловіком у її житті, та в їх сім'ї.

Не приховуватиму, я теж боюся цієї зустрічі. Я ще ніколи не знайомився з членами сім'ї дівчат, до яких виявляв симпатію. Та й у мене ще ніколи не було таких серйозних намірів, як на рахунок рожевоволоски.

Але ж я не підліток, щоб трусити від знайомства із сім'єю дівчини. Я чоловік, який повинен бути стіною та опорою для своєї жінки.

Підійшовши до рожевоволоски, я беру її за руки і зазираю у перелякані очі.

- Все буде добре. Не переживай. Я їх не з'їм. І сподіваюся, вони мене теж не стануть. Так що, нема чого переживати. - акуратно стискаю її тремтячі ручки і посміхаюся.

- Так. Напевно ти правий. Син у мене великий, і бажає мені тільки найкращого, як і мати. І я доросла жінка, яка вправі вирішувати, з ким знайти щастя. – намагається заспокоїти себе рожевоволоска.

Я укладаю її тендітне тіло у свої міцні обійми з яких не хочеться її випускати. Але час нещадно біжить уперед, і вже настав час їхати зустрічати своїх майбутніх родичів, а головне свого сина.

Хто б міг подумати, що я ще жодного разу не бачивши хлопчика називатиму його своїм сином. Хоча, я майже певен, що ми з ним потоваришуємо. І для цього я докладу всіх зусиль.

Приїхавши до зупинки, де вже незабаром має з'явитись потрібний нам автобус, ми починаємо чекати.

Паніка Марусі починає передаватись і мені. Але я швидко намагаюся взяти себе в руки, щоб хоч трохи заспокоїти свою королеву, яку знову починає трохи трясти від хвилювання.

Я міцно стискаю її руку і дивлюся на неї.

- Ми з усім упораємося. Як вони можуть встояти такому красеня?! - дивлюся запитливо і граю бровами. - Правильно, ніяк! Такій красі та чарівності встояти неможливо.

Вона тільки хоче мені щось сказати, як у нас за спиною звучить приємний жіночий голос.

— І справді, молодий чоловік, такій красі і чарівності встояти зовсім неможливо. — у її голосі мені чується смішок.

Повертаюсь на голос, і не бачу на обличчі жінки жодної краплі злості, або образи. Вона зрозуміла мій жарт, і здається навіть рада моєї присутності.

— Здрастуйте, Антоніно Петрівно. Мене звуть Євсій. – вітаюсь і представляюсь перед мамою Марусі та простягаю їй букет квітів. Жінка, до речі, з дочкою дуже схожі одна на одну. Тільки у мами немає рожевого волосся, воно у неї темно-русяве. Я переводжу погляд на хлопчика років п'яти, що тримає жінку за руку і з цікавістю мене роздивляється. — А ти, мабуть, у нас Кирило.

Хлопчик стоїть і ще пару секунд мене роздивляється, а потім видає:

- Здластвуйтє. Так, я Кіліл. А ви візьмете мою маму собі за длужину, і станете мені татом? - я посміхаюся йому, і тільки хочу відповісти, як дві обурені жінки кричать в один голос:

- Кирило!

Я ще більше починаю посміхатися, але все ж таки заспокоююся і відповідаю йому:

- Неодмінно. Ти ж мені допоможеш її вмовити? – нахилившись до нього я змовницьки питаю.

На що хлопчик широко посміхається.

- А то! Мама у мене класива, і я як музчина, вважають що нічого їй сидіти одні вдома, адже я узе великий. І ти мені подобаєшся, мені підходить такий тато. - і на цю фразу жінки хочуть щось йому відповісти, але цього разу я випереджаю їх:

- А мені підходить такий син. - підхоплюю його на руки і крокую до машини. - Ну що? Їдемо поглинати мамині смаколики, які вона приготувала? А у мене для тебе є подарунок, - тихо промовляю йому, на що він розпливається в задоволеній усмішці.

- Так, готовий! А що за подалунок? – нетерпляче запитує Кирило.

- Приїдемо додому, там і подивишся. Сподіваюся, що сподобається.

Я купив дитині безліч машинок, гелікоптерів, конструктор, пістолети. Загалом все, що може бути цікаве хлопчиську.

Ідучи до машини з ним на руках, краєм вуха я чую за спиною розмову.

— Це той хлопець, який покорював тебе довго і красиво? — тихо запитує мама Марусю.

— Так,— відповіла вона трохи збентежено.

— Здається, він хороший. От як тебе підтримував. Та й з Кирюшою вовтузиться, та й наш охламон, особливо нікого до себе не підпускає. А тут мало не сам на руки застрибнув. І навіть тебе вже сватає, і шушукає з ним зараз.

- Це точно. - і в її голосі чується посмішка.

— Ти щаслива, дочко?

- Дуже, мам.

Розсівшись у машині по місцях, ми їдемо додому до рожевоволоски.

Маруся сідає ззаду із сином, а біля мене її мама. Яка вирішує зробити мені допит на "профпридатність".

— А ким ви працюєте Євсій? — питає вона.

— Я адвокат.— і намагаюся якомога чарівніше посміхнутися.

— Нам би він зараз не завадив.- тихо шепоче вона, хоча я все ж таки чую, і, по-моєму, не я один.

- Мам! Він уже знову повернувся туди, де йому саме місце.- обурюється рожевласка, і посилає злий погляд у бік матері.

— А ти впевнена, що його незабаром не випустять?

— Повірте, я подбаю про те, щоб він більше ніколи не з'явився в її житті.- вклинююся я в їхню перепалку.

Вона переводить здивований погляд на мене, ніби щойно згадала, що я ще перебуваю в машині разом із ними.

- А ви знаєте про все? - акуратно питає вона.

- Він знає все, мам. Саме завдяки Євсію, він і повернувся назад. – відповідає Маруся замість мене.

Антоніна Петрівна з ще більшим подивом дивиться в мій бік і полегшено видихає.

Коли ми приїжджаємо до Марусі додому, вона із сином ідуть до під'їзду. А її мама мене трохи зупиняє.

- Дякую, вам Євсій. За те, що ви зробили. І це не тільки за Віктора, а за те, що з вами моя дочка знову почала жити. Вона ніби світиться зсередини. Вона ніби стала тією, що була раніше. Дякую вам. - вона каже мені всі ці слова з такою вдячністю і повагою в очах, а потім міцно обіймає.