18.

  Маруся


Мій ранок починається з неймовірного аромату кави і свіжої випічки в моїй кімнаті.

Розплющивши очі, я бачу біля ліжка усміхненого Євсія з підносом у руках, на якому стоять кава з круасанами. А посередині стоїть букетик фіолетових квітів, назву яких я не знаю, але вони дуже гарні. Та й це зовсім не важливо. Важливим є тільки він...

— Доброго ранку, Марусю.— і чарівно посміхається.

- Доброго. А що за привід? - насторожено питаю і сідаю на ліжко, намагаючись не посміхатися як дурненька.

- Його немає. Приводу жодного немає. Та й не повинно бути, щоб я захотів зробити своїй дівчині приємно. - я дивлюся на нього і просто не можу повірити.

Невже таке буває насправді? Мені ніколи не приносили сніданок у ліжко. А це виявляється досить приємно.

Поснідав Ведмідь просить мене зібратися для прогулянки.

Я одягаю на себе джинси та футболку, і про всяк випадок бомбер. Євсій одягається в джинси та просту сорочку, в якій закочує рукави. І це настільки сексуально, що я мало не давлюся слиною дивлячись на нього.

Ідучи до машини, я не витримую.

— Куди ми прямуємо?

— До машини.

На що я закочую очі і фиркаю.

— Це зрозуміло. А далі куди шлях тримаємо? - питаю його, на що він зловісно усміхається.

- Побачиш. Тобі сподобається…

І я тільки можу робити, що пихкати від обурення. Адже так не можна робити. Мені ж цікаво. Я ж можу померти від цікавості!

Коли ми виїжджаємо за місто, я здивовано дивлюся на цього партизана. На що він лише знизує плечима ніби, а що тут такого. Бісить!

Через півгодини дороги ми опиняємось на місці. Від побаченого я моментально втрачаю мову.

Ми прибули до озера дивовижної краси. Озеро знаходиться в гущавині великих зелених дерев. Сонце залишає своє відображення на воді, а його відблиски огортають берег чим надають місцю чарівництва.

Я виходжу з машини і не можу повірити, що така краса є насправді.

- Це дивовижно. Тут так гарно,— тихо шепочу, ніби боюся когось злякати, чи щось порушити.

Ззаду підходить Євсій. Він обіймає мене поклавши підборіддя мені на плече, і ніжно шепоче в саме вухо:

— Радий, що тобі сподобалося,— каже це і цілує мене у скроню.

По моєму тілу розливається тепло. Я відкидаю голову назад і заплющую очі від такої ніжності і всіх почуттів.

— Покатаємось? — питає, повертаючи мене до себе.

Я дивуюсь на нього. І не можу повірити...

Невже ми ще плаватимемо там? Це правда? Тому що все це схоже на якусь казку, чи сон. Адже так добре не може бути!

Та й у нас насправді все чудово. І це вже починає лякати.

Я дивлюся йому в очі і хочу дізнатися, чи це не жарт.

- Серйозно? - на що він широко посміхається і киває.

- Ходімо. Човен нас чекає. - і бере за руку і тягне мене до озера.

Бо сама я йти не можу. У мене перехоплює дух від цієї краси.

Таке я лише на фото бачила раніше. І навіть уявити не могла, що колись доведеться побувати тут насправді.

Чиста вода над якою височіють ліс та великі пагорби. Ніколи не подумала б, що в нас поблизу є таке місце. Природа тут просто мальовнича.

От би я вміла малювати, як Тася, і змогла б відтворити всю цю красу на папері.

Ми пробули на озері дуже довго, катаємось майже до самого вечора. Іноді сходячи на берег, щоб перекусити. Євсій все ретельно продумав. І захопив достатньо їжі та навіть пледи.

Виїжджаючи з озера я думаю, що цей день не може бути ще чудовішим, ніж є. Але я помиляюся...

Поки ми дістаємося міста вже темніє.

— Заплющи очі і зав'яжи це на них.- просить Ведмідь і киває убік шарфа, що лежить на задньому сидінні.

- Навіщо? - з побоюванням питаю дістаючи шарф, що його дуже веселить.

- Давай. Не бійся. Все буде добре. - і підморгує.

Ще раз похмуро дивлюся на цього партизана, і роблю все, як він просить.

Ще через десять хвилин, точно не знаю, машина зупиняється. Євсій швидко вибирається і допомагає зробити це і мені. І починає вести мене у невідомому напрямку.

За відчуттями ми заходимо до якогось під'їзду, потім потрапляємо в ліфт, а потім йдемо трохи сходами. І врешті-решт ми виходимо кудись на вулицю. Але звуки машин і вітер виявляються не такі як завжди. Вони трохи приглушені.

— Стривай хвилиночку, не ворушись.— чую голос біля вуха, що встиг стати вже рідним.

Через кілька хвилин мою пов'язку знімають. А моє серце завмирає, коли я розплющую очі і бачу все, що виявляється навколо. А тут є на що подивитись...

Ми стоїмо на даху, з якого видно все місто, наче на долоні.

Сам дах освітлений гірляндами, на ньому стоять стільці та стіл, який уже з накритою вечерею.

Я із захопленням оглядаю все, і бачу Євсія з величезним букетом квітів у руках.

— Здається я ще не прокинулася і це лише сон. – шепочу я навіть не сподіваючись, що мене почують.

- Це не сон, моя королева. Звикай це наша реальність. І так буде завжди.

Все що я можу, це прошепотіти, – дякую.

Повечерявши та просидівши на даху до півночі, ми вирушаємо додому.

У квартиру ми завалюємось дико цілуючи один одного.

Внизу мого живота розпалюється гаряче бажання, яке потребує негайної розв'язки. І з кожним поцілунком у шию і губи воно тільки більше потребує цього. І не в силах протистояти цьому бажанню – ми піддається.

Такої пристрасної, і водночас ніжної ночі з жодним чоловіком у мене не було.

Починаючи провалюватися в сон у міцних обіймах, я чую:

— Я хочу завтра познайомитися з твоїми сином та мамою, коли вони приїдуть. Ти не проти?

Від такого несподіваного питання сон моментально зникає. Я з подивом дивлюсь на Євсія.

- Я дуже хочу цього. Тому що, я не маю наміру більше нікуди тебе відпускати. І тягнути далі із цим теж сенсу не бачу. Нехай твій син звикає до мене і думки, що в нього з'явився справжній батько. А мама нехай знає, що тепер її дочку є кому захистити. - я ніяк не можу повірити в це все.

Чи я насправді стала щасливою? Чому з усіх дівчат він вибрав мене? Адже я звичайнісінька дівчина.