11.

  Маруся
 

Це просто якась казка. Я не думала, що він так підійде до підкорення мого серця.

З ним я починаю почувати себе маленькою дівчинкою.

Коли я прийшла на роботу, і зайшла до свого кабінету, то я опиняюся в шоці. Але потім він змінюється на радість. Я просто в захваті від маленького (зростом майже з мене) рожевого "лицаря", який повинен захищати моє серце від інших загарбників.

І до речі, син опиняється в такому ж захваті від нього. І тому він конфіскуває іграшку собі, хоч вона і рожевого кольору. Говорить, що я для нього занадто велика.

Потім мені подарують багато рожевих кульок та цукерки. Ну, і куди ж без ведмедя, цього разу шоколадного. До речі, кульки теж були у формі ведмедів, і не лише.

І я починаю запитувати себе. Чому ведмідь?

На нього мені відповідає Стас. Хоча ні, він мені просто дає візитівку Євсія. На якій красивими золотими літерами написано: Медведєв Євсій Сергійович, і ще контактні дані.

А потім з'являється і сам Ведмідь, але замість барила меду, у нього з собою величезний букет квітів. І ще... він запрошує мене на вечерю.

Я, звичайно, упираюся йти кудись, але під його натиском здаюся. І скажу я вам по секрету – не дарма.

Цей вечір просто чудовий. За вечерею ми багато з ним розмовляємо.

Я дізналася, що він, як і я, змалку мріяли про свою професію. Він виявляється крутим адвокатом, хоч це я дізналася ще раніше, з візитки.

Цього вечора мені так добре, як не було дуже довгий час. Хоча й тоді так не було. Я не могла навіть уявити раніше, що таке можливе. Але помилялася.

Я не знала, що за такий короткий час можна так прив'язатися до людини, і вона стане такою рідною та близькою.

Євсій дивиться так, ніби я йому весь світ, і більше нікого для нього не існує. Невже так і є насправді? Дуже на це сподіваюсь.

Вечір, як на мене, закінчується дуже швидко. Але завтра треба на роботу йти, і настав час йти по домівках.

Євсій наполягає проводити мене до під'їзду. І там ми прощаємося, а я на знак подяки за сьогоднішній вечір поцілувала його в щоку, від чого його обличчя засяяло яскравіше за сонце.

Він не тисне на мене, і нікуди не квапить. Він дає час звикнути до нього. І за це я дуже вдячна йому.

Цей вечір я проводжу, як у казці. Але реальність спускає мене на землю вже наступного дня...

Прийшовши на роботу, там нічого не віщувало лиха.

Переодягнувшись я вирішую зайти до Стаса, привітатись. З того часу, як він мене впізнав, ми дуже потоваришували, і почали нормально спілкуватися.

Зайшовши до нього в палату, я не вірю своїм очам. Вона виявляється порожньою, начебто ніхто тут і не лежав раніше.

Чисте ліжко, жодних речей, що говорять про те, що тут хтось перебуває.

Я швидко прямую до посту, щоб дізнатися, що сталося. Я сподіваюся, що його просто перевели до іншої палати.

Але на моє запитання «де Федоров?», дівчина лише опускає погляд.

- А ти хіба ще не знаєш? - і дивиться з якимось співчуттям.

На що я лише хитаю головою.

— Це сталося за кілька годин до нашої зміни. Він помер, ніби щось із серцем. – пояснює вона.

Я біжу з усіх ніг до Калашнікова, і він підтверджує всі слова дівчини. Сказав, що у нього стався серцевий напад.

Але чорт забирай! Який ще напад у його віці?

Хоча, як каже Юрко, розтин все розставить на свої місця.

Він тільки збирається зателефонувати до Євсія і сповістити його, але я вирішу, що краще сама це зроблю.

Хоча зовсім не уявляю, як це краще провернути.

Але все ж таки дзвоню йому...

- Привіт, королева! Невже ти по мені встигла засумувати? - співає він радісним голосом.

А мені від цього вити захотілося. Боже! Як же паршиво. Як йому все сказати?

- Ми можемо зараз зустрітися? - запитую пониклим голосом.

— Так, звісно.— одразу ж змінюється його тон із радісного на занепокоєний.— Щось трапилося?— питає він.

Мені так і хочеться сказати, що нічого не трапилося, що все добре, але це була б брехня.

І натомість кажу:

— Давай краще при зустрічі? — чи питаю я, чи затверджую. Я навіть сама не зрозуміла.

- Добре, виїжджаю!

***

  Євсій

З самого ранку в мене якесь погане передчуття.

А після дзвінка Марусі та її схвильованого голосу, що просить зустрітися, воно почало тільки наростати.

Швидко домчавшись, я дзвоню їй, на що вона каже, що зараз вийде.

Вона виходить дуже засмучена, і я вже майже впевнений - трапилося щось серйозне.

— Марусь, що трапилося? — підійшовши, я ніжно беру її за плечі і зазираю в очі.

Вона підтискає губи, опускає погляд, дивиться куди завгодно тільки не на мене.

— Мені дуже шкода, Євсію...— і дивиться очима в яких біль, жаль, і застиглі сльози.

І тут мене пробиває усвідомлення, наче розряд струму.

Ні! Цього не може бути!

Я швидко зриваюся з місця і біжу до палати.

Але замість звичайно лежачого друга - я бачу порожнє ліжко.

І до мене приходить розуміння того, що його знайшли...

Не треба бути розумником, щоб скласти двічі по два. Адже вчора він був майже цілком здоровим, а сьогодні його вже немає.

Але як же його план... Він же казав... Чорт!

Мене сидячим на підлозі під стіною знаходить лікар. Після його пояснень, що сталося, моя версія тільки підтверджується.

Я їду з лікарні так і не попрощавшись з рожевоволоскою.

Я побоявся, що можу на ній зірватися і зруйнувати той тендітний зв'язок, який ми тільки створили.

Вона розуміє, що мені потрібен час, і кожен день дзвонить турбуючись чи я поїв, або коли спав востаннє. Вона не тисне на мене, і я дуже вдячний їй.

Дні на проліт я шукаю інфу, докази, хоча б щось, що може довести причетність замовників до цієї справи.

Але поки що цього зробити ніяк не виходить. Хоч виконавці вже були знайдені, і вина їх була майже доведена - я ніяк не можу знайти жодної ниточки, яка приведе до замовника, щоб занурити його в те лайно, яке він наробив.