8.

  Маруся
 

Останній вихідний день і знову починається новий робочий тиждень. Хоча я можу опинитися на роботі, і вночі, і у вихідний день будь-якої доби. Мене часто викликають, коли не вистачає людей чи тяжкий випадок, а всі десь зайняті.

Сьогодні прибуває мій маленький принц. За вихідні я встигла засумувати за ним.

Як тільки я їх зустрічаю біля автобуса з мамою, Кирюша повисає у мене на шиї. Скучив, малюк, як і я по ньому...

Він дивиться на мене, як дорослий чоловік, і серйозним тоном заявляє мені:

— Мамо, мені сподобалась дівчинка. І я як сплавжній музчина, вилішив на ній одлужитись! І мені потлібне посаг.

Я посміхаюся йому, намагаючись не розреготатися над його словами, і говорю:

— Треба, так треба.— піднявши руки вгору, наче здаюся.— Тільки посаг потрібний дівчаткам, а чоловік просто забезпечує кохану. Познайомиш хоч із нареченою?

За такими веселими розмовами ми вирушаємо додому.

Прийшовши в наш барліг моє сімейство заявило, що через пару днів вони знову повертаються до села. Підкорювати "наречену".

Такому розкладу я буду не проти, хоч і шалено сумую за сином. У селі влітку дуже добре, природа, свіже повітря. А в місті вони й восени посидять, як буде холодно.

Робочий тиждень починається, як звичайно з "перевірки" Калашнікова, так він любить називати свої візити до мене, і дурість з приводу мого холоднокровного ставлення до нього.

- Марусю, Марусю. Чому ти так холодна до мене, зірко моя? - театрально зітхає, тильною стороною долоні торкається лоба, заплющуючи очі знесилено падає на стілець. І потім далі продовжує цей виступ, блазень. - Я! Для тебе! Готовий гори покорити! А ти?! Розбиваєш серце своєму лицарю! - а потім вже нормально говорити: - Не соромно? А?! Тобі лише треба на вечерю сходити зі мною.

— Калашніков, вгамуйся! Я домашня людина, яка рідко куди вибирається. Ти ж знаєш ... - намагаюся утихомирити цього дурниця.

Відносини з хірургом у нас дружні, хоч він і намагається затягти мене на вечерю. А я всіма можливими силами відбиваюся від нього.

Мені поки що не потрібні стосунки. Я і так, півтора роки тому тільки вибралася з того "пекла", який всі називають стосунками, сім'єю. У них я потрапила по молодості, коли ще не знала хто насправді мій чоловік, і яким звіром міг стати. Але про це пізніше...

- То давай до мене! Замовимо вечерю, посидимо, побалакаємо. Чи хочеш, я сам приготую все! Ммм? - і давай бровами грати.

Не витримавши такого видовища, я голосно розреготалася.

— Юре, я зі своєї раковини нікуди майже не виходжу. А то раптом мене сірий вовк з'їсти?! - цю фразу я кажу так, як всі лякають фразою "бууу".

- Ну так завжди. Як по клубах із подругами скакати, немов кізочка степова – так нормально, ніхто не їсть. А як зі мною кудись вибратися – так її сірий вовк з'їсть. Ну, і де логіка, жінка? Де справедливість?! А?

- Це життя, крихітко! Змирись! - видаю йому басом і знову регочу.

На що Калашніков тільки хитає головою та закочує очі.

І так ми розважаємось майже щодня. Він кличе на вечерю, а я завжди відмовляюсь. Але він не ображається, а навпаки, це йому тільки додає азарту. Він знає, що поки що я не готова до стосунків. Але все одно запитує у своїй театральній манері, бо знає, що це мене веселить. А інакше я ходитиму у своїх думках і сумуватиму. І ось таким безглуздим способом він вирішив піднімати мені настрій, хоча від вечері зі мною теж не відмовиться.

Вже пів лікарні пліткує, що він у мене закоханий, а я собі ціну набиваю. Щодо правдивості його почуттів, я не знаю. Але може бути. Хоча я поки не готова, але кандидат він відмінний, як і той із клубу, Євсій... Який не дає мені спати, яку вже ніч поспіль.

У такому ритмі минає весь тиждень.

Під кінець зміни, коли ми майже готові здати пост наступним черговим - у хол вривається чоловік. На руках у якого поранений.

Ми всі швидко підриваємось і біжимо на допомогу. Обличчя постраждалого все в крові, на животі праворуч саморобна пов'язка, руки збиті до кісток.

Чоловік кладе пораненого на каталку, а я починаю швидко перевіряти, пульс є, слабкий, але є. Багато крові на одязі, можливо поранена печінка, що хрінова. Дуже хрінова!

І лише після невеликого огляду я дивлюся на чоловіка, який приніс потерпілого. Їм виявляється той самий хлопець із клубу – Євсій. І за моїми припущеннями постраждалий - це, ніхто інший, як його друг Стас.

Не подавши виду, що здивована (хоча я страшенно здивована!). Але зараз зовсім не до цього, треба рятувати цього блондина. А за кольором його шкіри було зрозуміло, що він втратив дуже багато крові.

Дізнавшись, що потрібно в Євсія, даю розпорядження і тікаю за Юрою.

Його я знаходжу в ординаторській на дивані, де він мріє про сон у власному ліжку, а може в чийомусь ще.

— Юре, там ножове, велика втрата крові і, можливо, печінка зачеплена,— випалюю з порога.

Він швидко підривається з дивана і прямує до мене.

- Чорт! Якщо справді все так – наші справи погані…

Починається операція. У ході якої ми виявляємо, що печінка не зачеплена, але стан дуже тяжкий через велику крововтрату.

Ми зупиняємо кровотечу і зашиваємо рану.

Загалом робимо все, що від нас залежить. Тепер залишається тільки сподіватися, що кровотеча не повториться і донорська кров допоможе відновити втрату.

Крім цього поранення у нього виявляються зламані ребра, ніс, розсічена брова і розбита губа.

Стан друга Євсія дуже тяжкий, але вже не такий критичний. Тепер залишається лише чекати. Перша доба найкритичніша, завжди. Якщо не стане гірше – значить житиме.