8.

Сьогодні нічна зміна на “Швидкій” нагадує калейдоскоп. Виклики, через один: “Упав, підозра на перелом”. Не дивно, бо пішов перший сніжок, трішки морозу – і маємо ковзанку в найбільше несподіваних місцях. 

Коли між викликами я сідаю в куточку трохи подрімати, дзижчить вібродзвінком телефон. 

– Анечко, з днем народженням тебе! – радісним бадьорим голоском щебече Іраїда Павлівна. 

Боже, за купою справ я й забула, що в мене сьогодні день народження! Хоча, чого мені пам'ятати, цей день я страшенно не люблю. Мало того, що років щороку мені більше, та ще й ці привітання, тортики. Не люблю! Особливо, коли стомлена, як собака. 

– Дякую! – якомога веселіше відповідаю. 

– Анечко, мені незручно просити, та ще й в свято, але ти ж о дев’ятій сьогодні звільняєшся, так? 

– Так. – трохи напружуюсь. Які ще “сюрпризи” сьогодні чекають? 

– Анечко, люба, дзвонив Іван Степанович, говорив, що там на дачі з газом якісь проблеми. Приїздили з управління, сказали терміново сьогодні о десятій бути, бо відключать. 

Боже, та що ж це?! В нас з Іраїдою Павлівною є дача за містом. Їхати туди хвилин сорок, на дорозі кратери, як на Місяці! Тримаємо її на випадок, якщо й квартири заберуть (бо хто зна, про які ще борги мого колишнього ми не в курсі!), тому тримати доводиться в більш-менш житловому стані. Отже тепер, мені напівсонній ще туди їхати! Але ж не Іраїді Павлівній це робити. Поїду, куди я подінусь! 

Сон як рукою зняло. Треба завершити записи та дуже сподіватись, що викликів на мій екіпаж сьогодні не буде. 

Ось і девята! Передаю всі справи, але якесь тривожне відчуття ходить холодом по спині. Наче я щось важливе забула. 

Ведмідь! Мала ж сьогодні зробити тести! 

Спересердя гарчу і мчу вниз, в гастроентерологію. 

Вже в коридорі відділення те кляте передчуття починає нагадувати зубний біль. Стріляє кудись в серце так, що я призупиняюсь. І вчасно. 

В 8 палату відділення, де лежить мій особливий пацієнт, прямує двоє невисоких чоловіків. 

Сховавшись за величезною декоративною пальмою, набираю охорону. Я просто знаю на сто відсотків, що ті чоловіки – точно не відвідувачі. Надто вже видає їх впевнена хода, і рука одного схована під широкими полами куртки. 

Мій здогад підтверджується зовсім скоро. 

Коли у “восьмій” лунають постріли. 

Від жаху у динамік телефона я не можу сказати ні слова. Тремтячою рукою ховаю його до кишені.

Ведмідь… От і все. 

А я ж…

Боже, а я ж писала про перевід! Що, як він не там, а знову в “сімнадцятій”?! Його й там знайдуть за кілька хвилин! Якось же вони знали, де шукати. 

Не знаю, хто з нас швидший: я, чи моє серце. Обоє біжимо наввипередки, обом не вистачає кисню. Здається. ще трохи, і я впаду, мов той марафонець!

Двері в “сімнадцяту” і не відкриваю, а майже зношу собою, по інерції лечу далі і врізаюсь просто в спину Ведмедя.  

Він стоїть біля вікна, опираючись на спинку стільця. Судячи по нашвидкоруч надягнених і ще не застібнутих брюках та напів-розірваній сорочці,яку він натягував на свою спину однією рукою, постріл він вже чув, і в курсі, що його шукають. 

Але живий! Боже, я ще ніколи в житті так не раділа! 

– Допоможи мені. – голос пробирає до самих кісточок. Як йому можна відмовити?!

– Викликати поліцію? – говорю і розумію, що то повна дурість. 

– Поліція не допоможе. Забери мене звідси! 

– Забрати? Жартуєш? Як?! – говорю, мов з глухої бочки. А поки звук слів ще не остаточно змовк, судомно роззираюсь в пошуках порятунку. Що в нас є? Купа медицинського приладдя, інвалідний візок і мій пропуск в усі двері лікарні. Не надто багато для порятунку… бандита від інших бандитів? А, потім розберемось хто є хто. Будем відштовхуватись, від того, що маємо. 

– Чооооорт! – стогну, розуміючи, що завтра буду вже безробітною. А руки самі допомагають цьому Ведмедю пересісти у візок. 

– Щоб не сталося, мовчи. І пам'ятай – ти переді мною в боргу! – викочую візок в пустий коридор. Треба тільки непомітно просковзнути до грузового ліфта. І тоді ми, можливо, врятовані! 

Найкраще, чому мене навчила “швидка” – це все робити швидко. Тому на моєму особливому пацієнтові – киснева маска, шапочка, лікарняна сорочка, яка ось-ось остаточно розлізеться на атлетичних грудях і підставить нас, а для більшої переконливості – бовтається сечоприймач з розчином фурациліну* (антисептичний препарат, що при розчиненні у воді робить воду світло зеленою). 

Наш коридор пустий, а от звернувши в другий, я вже хочу повертати назад. Троє бритоголових братків (боже, це що, вся лікарня в облозі?!) впевнено йдуть просто нам на зустріч. 

Глибоко вдихаю та кочу візок не надто швидко, проїжджаючи мимо них, сердитим голосом кричу: “А ну розійдіться, не бачите, пацієнт важкий!”

"Братки", гидливо скосивши погляди на сечоприймач, ледь в стіну не впечатуються. 

А коли ми проїжджаємо, рівним строєм шурують в сімнадцяту палату. Були б трохи розумніші, і йти туди б не довелось. А мене і “Ведмедя”, певно, вже б не було серед живих…