7.

Якийсь день сурка сьогодні в мене. День зарплати завжди його нагадує: оплатити комунальні платежі, спортивну та комп'ютерну школу Диму, купити йому купу приладдя, яке він постійно забуває в школі, продукти додому і, “на десерт” поїхати в банк, та віддати залишки за борги мого, вже зовсім скоро колишнього, чоловіка. Останнє – крапля в морі, бо борг так і стоїть на місці, а плачу я його тому, що інакше заберуть квартиру Іраїди Павлівни. 

Остання моя квитанція на руках остаточно вибиває з колії. Тут четверта частина моєї зарплатні з двох робіт, тиждень мої праці з місяця. Від несправедливості очі починає зрадницькі щипати. От-от і розревуся прямо в банку. Щоб цього не сталося, лечу в авто, та їду в своє улюблене місце – невеличка кав'ярня-бар за містом. 

Улюблена кава з ірландським лікером та шоколадне тістечко – і життя наче налагоджується. Баріста Олег навіть не питає, що мені, я щомісяця (частіше бувати тут не дозволяють фінанси) замовляю одне й те ж. Нюанс тільки в тому, буде це двічі, чи вистачить однієї порції. 

Цього разу не вистачає. В залі зовсім немає людей в цей час, і Олег залишається потеревенити зі мною. 

– Що, геть погано? – співчутливо дивиться, як від мого тістечка лишаються тільки крихти шоколаду. 

– Вже легше! Ти просто чарівник! – посміхаюсь у відповідь. Олег – єдиний чоловік з мого кола, котрому можна поплакатись в жилетку. Саме він підставив своє дружнє плече, коли зник Дмитро, і я дізналась про борги. І саме з ним ми реготали до сліз, коли я дізналась, що мій чоловік повернувся до своєї колишньої дружини, матері Дима, а Дима і свою матір, залишили мені. Ох, чого він тільки не чув тоді від мене. Навіть не знала, що такі слова є в моєму лексиконі!

– Може просто лікеру, без кави? – не можу зрозуміти, жартує він, чи всерйоз. 

– Ага, і без чашки. Прямо з пляшки продегустую. – посміхаюсь. 

– Дивлюсь я на тебе, Ань, і бачу, що тобі треба розвіятись. Як щодо побачення з баристою? 

– Олег, тобі подобаються заміжні старі жінки з проблемами?

–  Ні. Мені подобаєшся ти. І “старі” то ти теж про себе? 

– Ага. Відчуття, наче мені під шістдесят. 

– Я ж кажу, треба відпочити. 

– Побачення, то не відпочинок, а шлях до ще більших проблем. Причому не тільки для мене. 

– Ти невиправна! 

– А ти це щойно помітив? 

На щастя, з'являється клієнт, і Олег змушений іти працювати. Він класний, милий, симпатичний і вміє слухати. Та чоловіків в моєму житті досить. А стосунків з ними тим більше, тому я швидко допиваю гірку каву, в якій дійсно вже більше лікеру, ніж кави, і тихо зникаю. 

Сьогодні нічна зміна і перед нею – візит до Ведмедя, якого насправді звати Макс. Зізнаюсь, я шукала його в соцмережах, але знайшла лише кілька однофамільців, одному з яких взагалі 11 років. В наш час повального соцмережного вірусу це може й дивно, та, якщо врахувати, хто він і чим займається – нормально. Але цікавість моя залишилась не задоволеною і голодною. Може щось Миколайович знає? Спитаю. 

З приводу, що Макс його добрий знайомий, я не сумнівалась. Навряд чи когось чужого так легко “переселили” в інше відділення по першому ж проханню. Миколайович, навіть не спитав, чому я про це прошу. А в історії хвороби Марка-Макса з'явився допис про те, що йому необхідно обстежити ЖКТ і примітка “гастрит під питанням”. 

Тому сьогодні я знаходжу Ведмедя в холі гастроентерологічного відділення. 

– Як справи? – посміхаюсь його зосередженому вигляду. 

– Норм. Клізму пропонували двічі, а от поїсти ні разу. Так собі відділення. 

– У вас же гастрит, куди ж тут їсти. – не стримую посмішку і бачу, як зморшка на його лобі стає глибшою. – Жартую я, позаймаємось і щось придумаємо з “поїсти”. 

В залі Ведмідь приємно дивує мене своєю жагою до відновлення. Він вже майже без допомоги пробує ходити, тільки тримається за мою руку, так, немов в залі не гумові мати, а блискучий слизький лід. 

Рука теж стає більш функціональною, нею він навіть поправляє волосся, що впало мені на очі, коли я розминала його ступню, що через напругу, зловила судоми. 

Сидячи перед його візком “по-турецьки” на килимку, я піднімаю очі і зустрічаюсь з палючим поглядом темних очей. Здається, він дивиться настільки пильно і глибоко, що зараз побачить купу моїх проблем, і сльози в банку, і каву з Олегом. І те, що мені досі цікаво, хто ж він насправді, чим живе, що любить...

Хочу відвернутись, та застигаю, мов пташка перед удавом. Ще й та рука, що прибирала пасмо, так і торкається до мого лоба, обпалюючи шкіру і… серце. 

На щастя в зал хтось заходить, і це “коротке замикання” минає. 

Роблю вигляд, що мені терміново треба щось взяти в іншому кінці залу. По дорозі хоч серце заспокоїться, і не буде грюкати голосніше за відбійний молоток! 

“Не можна навіть думати! Ніяких чоловіків більше, а бандитів – і поготів!”  – гарчу сама на себе, перебираючи спортивне приладдя з виглядом, що мені тут щось потрібно…

***

Новий день – нові виклики! 

Певно, така примітка стоїть навпроти мого імені десь в “небесній канцелярії”. Бо інакше, як пояснити те, що мене постійно переслідують неприємності?