6.

Новий день зустрічає мене приємними новинами. Миколайович скинув повідомлення в месенджер, що сьогодні знову підмінить мене кимось на “швидкій”, якщо я плідно попрацюю з нашим віп-пацієнтом "з сімнадцятої палати”.

Звісно ж я зраділа, тому, що робочий день в мене буде коротшим, а не тому, що сьогодні знову доведеться поспілкуватись з Ведмедем!

І саме тому я знову несу гарячу картоплю “по-французьки” і навіть двічі проїхала на червоний сигнал, щоб довезти її теплою. 

Іронія… То моя зброя тоді, коли я розумію, що заплуталась. 

А якою іронічною я була, коли дізналась, що мій любий чоловік зник, залишивши мені борги, колекторів, хвору матір і проблемного підлітка-пасинка! 

Ну, власне двоє останніх в цьому винні не були. Дим так точно, а щодо Іраїди Павлівни є деякі сумніви. Вона ж його як не як виховувала. І народила, але то вже дрібниці.

В якомусь не надто дружелюбному настрої паркую авто. І вистрибую зі своїм незмінним лоточком просто перед високим незнайомцем, що стоїть біля моїх водійських дверей. 

– Добрий день! – ввічливо вітається він, та неввічливо так і стоїть мені на дорозі. 

– Здраствуйте! – в очікуванні дивлюсь на нього. 

– Ви працюєте у відділенні травматології? 

– Ні, у відділенні спортивних травм. А що, вам потрібна допомога? На вигляд ви зовсім здорові. – найкращий захист атака, так? 

– Так, я шукаю одну людину. Вона може бути у вас. 

– Не повірите, в нас щодня нові ”людини”. А після заморозків чи якихось спортивних змагань так і двічі на день можуть змінюватись. 

– Цього чоловіка звати Максим. Макс Орленко. Не чули випадково?

Чесно кажучи, я була готова почути зовсім інше ім'я. Тому навіть зраділа і щиро та чесно відповіла, що ні, не чула. 

– Якщо раптом такий буде, ось моя візитка, зателефонуйте будь ласка. – Чоловік простягає мені маленьку ламіновану візитівку і йде геть. 

– Стривайте, ви з поліції? – кидаю в спину. І воно мені треба, звідки він? Сама дивуюсь. 

– Так! – відповідає. 

– То покажіть ваше посвідчення! – виривається в мене. Таки нервове щось, язик і мозок геть не синхронно працюють!

Але незнайомець швидко зникає між припаркованими авто. Ну і біс з ним. Потроху вже звикаю. Тільки передчуття якоїсь катастрофи накочується тривожною важкою хвилею. 

***

Прямую до Ведмедя і лишаю йому їжу. Мовчки, бо говорити немає жодного бажання. А він накидається на їжу, мов вовк на здобич. 

“У вас двадцять хвилин. Потім ідемо в зал!” – кидаю, вже лишаючи сімнадцяту палату. 

В спортзалі сьогодні у мене “Ведмідь” і ще один цікавий пацієнт, якого ми звемо “Дідусь Треба”. 

Насправді, тому “дідусеві” всього за шістдесят, але він – батько одного дуже впливового чиновника і нашого спонсора. Вдома йому нудно, тому він постійно вигадує щось на кшталт “Ой, мені лікувальну б фізкультурку треба”, чи “Щось руки не слухаються, масажик треба”. Ось це "треба" й прилипло до нього, а дідусем він часто величає себе сам. 

На його “треба” відмовити ми не можемо, та все з поблажливістю ставляться до його забаганок. Він, незаважаючи на звичку хандрити і вигадувати собі діагнози, досить милий. До того ж в процесі завжди розважає нас анекдотами. Правда, одними й тими ж, але то вже дрібниці. 

Сьогодні дідусеві “треба щось з поясничкою”, тому я розриваюсь між ним та Ведмедем, демонструю комплекси вправ, подаю різне знаряддя. 

Ведмідь показує гарний результат, і сьогодні навіть пробує вставати з візку. Ми з ним робимо кілька несміливих кроків, і я відмічаю, як він старається максимально полегшити мені роботу, і не навалюватись на мене всією своєю вражаючою горою м'язів. 

“Дідусь Треба” схвально киває, і навіть забуває про свою “поясничку”. 

– Треба й собі оце з ногами щось. Дивлюсь на таку лікарку – і ноги підкошуються! – сміється, задоволений своїм жартом. 

А от Ведмідь щось сьогодні не в гуморі, тому мовчить, тільки краплі поту на лобі показують, як йому складно. Одноразова лікарняна сорочка теж вся наскрізь мокра, і тому обтягує кожен його м'яз, демонструючи картинку, від якої важко відірвати погляд. 

Бачу, що йому вже досить, допомагаю сісти у візок. 

– Пане Сергію, – кажу “Дідусеві”, я зараз відвезу пацієнта в “сімнадцяту” і повернусь, ще попрацюємо з вами. 

– Добре-добре, тільки не барися!

Мовчки кочу візок коридорами лікарні. Вже в палаті забираю пустий лоток. І не стримуюсь (кажу ж, щось з нервами):

– Вас шукають. - намагаюсь зловити віддтінки його реакції. 

– Я знаю. – спокійно відповідає Ведмідь. – А поїсти більше нічого немає?
– Ооо, – закочую очі. – Вам відразу багато не можна. І що, те, що шукають, зовсім не турбує? 

– А тебе ожеледь на вулиці турбує? Особливо, коли гума на авто “вбита”? 

– До чого тут ожеледь?