5.

Вперше за бозна скільки днів я відсипаюсь. Сьогодні в мене тільки нічна зміна і вечірні процедури з “Ведмедем”. А ще вперше за шість місяці мій телефон не вібрує від повідомлень та дзвінків колекторів в усі месенджери. 

Знайомство з компанією “Вірю і гарантую” в мене почалось майже відразу після зникнення чоловіка. Спочатку були поодинокі дзвіночки, потім почався телефонний терор. А вимкнути телефон чи змінити номер не можна через роботу, тому кожен новий номер я просто блокую. 

Тільки є одна проблемка: номери в них щодня нові. 

Але сьогоні була тиша.

І явно +1 бал Ведмедю.

Хай що він сказав, чи зробив, я йому дуже вдячна. Вчора його забрали на крапельницю, і я так не нагодувала його. Тому сьогодні швидко готую обід Диму, який вже помчав у школу і ставлю запікатись в духовку велику курку. 

День пролітає непомітно. Швидко розділяю курку на три рівні частини. Одна Диму, одну занесу Іраїді Павлівні, а ще одна в фользі і лоточку поїде зі мною в лікарню. Думаю, в сімнадцятій палаті їй точно будуть раді!

Вже майже темніє, коли я паркую “Кенгурушку” і мчу до свого кабінету. 

Перед дверима нашого медцентру товчуться якихось два типи, чимось схожі зі спини на тих, що приходили вчора. Я навіть зупиняюсь, та пізно, вони мене вже помітили. 

– Ви тут працюєте? – похмуро питає один з них, перегороджуючи мені шлях. 

– Так. І запізнююсь на роботу! – намагаюсь обійти, але другий стає перед самими дверима. Про себе відмічаю оперативність нашого головного лікаря, Миколайовича. Вчора Юля, яку з ним поєднують не тільки робочі стосунки, добряче висловилась з приводу візиту моїх “гостей”, і сьогодні охорона яка стабільно отримує зарплатню, але постійно десь ховається по своїх кабінетах, уже на дверях. 

– Ми не займемо багато часу. Скажіть, у вас є такий пацієнт? – не встигаю нічого сказати, як перед самими очима в мене миготить смартфон з фото… Ведмедя. 

Як добре, що моя професія навчила мене холоднокровності. 

– Немає. Та якби і був, ми не розголошуємо дані свої пацієнтів. 

– Добре подивились? – перепитує, переминаючись з ноги на ногу. 

– Так! – кидаю дивлячись йому в очі. – А ви з поліції?
– Не важливо! Якщо раптом побачите…

– Не побачу! – врешті просочуюсь мимо і з полегшенням пірнаю в наш багатолюдний хол. Охорона молодці, дійсно на своїх постах. 

Швидко переодягаюсь в робочу форму. Справ сьогодні – непочатий край, і треба встигнути до “Ведмедя”. 

Біля його палати, як завжди, зупиняюсь, щоб зробити дихальну гімнастику. Дивлюсь на золотистий номер “17” на дверях і тричі глибоко вдихаю. 

– Щось цікаве побачила? – низький голос за спиною змушує мене скрикнути. Ледь лоточок з куркою в руках втримала! 

Ведмідь сидить в своєму візку зовсім поруч. Як можна було так тихо під’їхати?!

– Я вам щось принесла. 

– Щось хороше?

– Ага. Як в кіно, є дві новини, хороша і погана. – посміхаюсь, відчиняю двері і закочую візок. 

На столик ставлю лоточок з куркою, яка ще трішки зберегла тепло, салат зі свіжих помідорів і чорний хліб. 

– Оо, я помер і потрапив в рай? – жадібно дивиться на їжу Ведмідь. 

– Чур вас таке говорити! мені не треба зіпсованої статистики! – відкриваю лоточок. – Це маленька подяка за вчорашнє. Не знаю, що ви їм там сказали, та сьогодні вночі мене дійсно не діймали  дзвінками. 

– Це радує. А що там про погану новину? – питає, а сам вже розламує м’ясо.  

– Вас шукали якісь чоловіки. Після вчорашнього… інциденту в нас посилили охорону, тому в центр вони не зайшли. 

– Ясно. – Ведмідь так зайнятий куркою, що здається взагалі ніяк не реагує на цю інформацію. Що ж, його справа. 

– Мені треба йти на зміну, я ще в “швидкій” працюю. Коли буде віконечко – прийду, зробимо кілька тестів і вправ. 

– Як скажеш! – киває. 

– Як курка? – не витримую. Все ж цікаво, чи догодила йому. 

– Проффто з виффкою моффна з’їффти! – говорить з повним ротом. 

– Прекрасно! Ну тоді до зустрічі!

– Почекай! А де курку замовляла? Я б і завтра не відмовився…

– Замовляла?! Пфф, це мій фірмений рецепт! – сердито фиркаю. 

– Та ну! Не повірю, доки не спробую ще! – посміхається так мило, що навіть соус на щоці цю посмішку не псує. 

Доки я літаю між відділенями з купою справ, з голови не виходить ота посмішка Ведмедя. Чомусь здається, він прекрасно розумів, що та курка – моїх рук справа. Просто не знав, як похвалити. Ну і добре, як міг, так і висловився. Чого я взагалі про нього думаю? Чоловіки – табу! Від них одні проблеми. А якщо цей чоловік ще й бандит, то то просто подвійне комбо, від якого треба триматись подалі! 

Сьогодні перед зміною на “Швидкій” в мене ще прийом. В своєму кабінеті я нарешті кілька хвилин перепочиваю, аж тут залишки моєї особистої нірвани безжально руйнує делікатний стук в двері. Не дочекавшись мого “можна” до палати зашкандибує молодий чоловік років тридцяти. Виглядає він так, таче десь в філармонію зібрався: діловий костюм, що був в тренді років 15 тому, кокетлива краватка, аромат парфуму, що вражає з перших нот. Він в ньому купався, чи що? Аж очі засльозились!