4.

Новий робочий день так приємно починати, якщо авто заводиться тоді, коли я провертаю ключ, а не коли я бігаю навколо нього, згадуючи весь свій словниковий запас, зазираючи під капот і молячись всим богам, яких знаю. Все-таки його гарно підрихтували цього разу. Тільки от… думки про того, кому я маю завдячувати за це, не полишають мене в спокої. 

Ненавиджу бути зобов’язаною! Та ще й людині з такими “цікавими зв'язками”.

І взагалі, я його не просила…

А він, виходить, встиг поритись в моєму телефоні, подзвонити на СТО, а потім ще й оплатити? Сам факт, що хтось чужий читав мої месенджери і дивився фото викликає лють. Хочеться добряче стукнути його. 

Але пацієнтів бити не можна. 

А з приводу того, що я йому винна – проскакує рятівна думка, – отримаю зарплату і віддам гроші! 

Ух, наче полегшало! 

В лікарні сьогодні аншлаг з різними переломами. Вранці моя зміна на швидкій, то бігаю з жахом думаючи, що ж буде, як трохи примерзне, якщо вже зараз купа пацієнтів з падіннями та травмами? 

До кінця робочої часу тут почуваюсь, як в невагомості, деяких частин тіла не відчуваю й зовсім. А сьогодні ж ще зміна у відділенні! 

І Ведмідь…

Цікаво, як він там? Його чекає купа процедур, і сьогодні має бути помітним результат лікування. Принаймні сидіти і їздити у візку йому вже можна. Значить, поїдемо до нашого спортивного залу, нехай покаже, який він герой на ділі, а не словах!

***

До палати Ведмедя добираюсь вже геть розбитою. Але ж хто-хто, а він вміє тримати в тонусі! Чого вартує тільки фраза: “Допоможи одягтись, Миш!”

Мій особливий пацієнт сидить у візку. Цікаво, сам туди вмостився, чи посадили? Ноги замотані ковдрою, а от торс як завжди, без нічого. Руки вкриті мурашками від холоду, волосинки на них настовбурчені так, що хочеться їх пригладити. 

– Так і дивитимишся? Я не проти, тільки холодно у вас тут. – висмикує мене з мого споглядання голос. 

– Я не просто так дивлюсь! Збираю анамнез! Візуальний! 

– А можеш його збирати, після того, як допоможеш мені? 

– Зараз! – роззираюсь в пошуках його одягу. Бачу тільки брюки на вішалці, а от верхнього одягу немає. Тобто, мені і штани йому одягати? – пропалює перелякана думка. 

В шафці для медперсоналу є одноразові медичні сорочки. Одну з таких дістаю і бачу, що вона точно буде замалою. Ну а що робити? 

– Давай…те спочатку хвору руку. – говорю і затинаюсь миттєво від дурниці, яку ляпнула. Якби він міг її “дати”, то одягнувся б і сам. 

Тому хвору руку обережно просовую в рукав. Сьогодні вона значно слухняніша, і це добрий знак. Другу руку впакувати в замалу сорочку, що може розлізтись від будь-якого невдалого руху – ще те завдання. Особливо, якщо то не рука, а якась величезна лапа! Дійсно, мов ведмежа. 

Таак, тепер сорочка скочується і виглядає, мов кокетливе болеро на могутніх грудях Ведмедя. Берусь руками за її поли, і долоні, хочеш-не хочеш, торкаються його боків та кам'яного пресу з кубиками м'язів. Від доторку миттєво жаром спалахує обличчя. Ой лихо, це ж тільки сорочка, а що буде зі штанами? 

Блідо-блакитна синтетика на ньому виглядає так чужорідно, як шкірянка на новонародженому. Куди більше йому пасує щось брутальне, темне, а не ця напівпрозора полотнина. 

– Штани я сам. – хрипкуватий баритон вкотре змушує здригнутись. – Я люблю, щоб жінки з мене їх знімали, а от одягатись звик сам. 

Нарешті ці муки з одяганням завершені!

Викочую візок в коридор. 

– Ми їдемо в спортзал. – пояснюю. Коли я в нього за спиною і не торкаюсь, говорити значно легше. 

– Не зарано ще мені в спортзал? 

– Спортзал реабілітаційний. В нас тут не “залізо” тягають, а роблять вправи на відновлення. 

 “Ведмідь” щось хмикає собі під ніс. 

На наше з ним щастя в спортзалі нікого немає. Допомагаю йому з різними тренажерами, і визнаю, що він ще той трудяга. Робить вправи слухняно, хоч багато з них досить болючі. 

Зморшка на лобі стає глибшою, сорочка на спині мокріє від поту. Кілька краплинок блистить і на лобі. Не задумуючись дістаю паперову серветку, витираю. І натикаюсь на німе запитання в очах. Незважаючи на втому та біль, в них стрибають веселі бісики. 

– Ти молодець, Миш! Я вже потроху починаю відчувати руку. – посміхається. Посмішка в нього як ото в Термінатора в моєму улюбленому фільмі, видно, що посміхатись він не звик, але принаймні старається. 

– Молодий організм і ваша працездатність роблять дива. – кажу і дістаю спеціальний еспандер на поличці. І випадково зачепившись підошвою моїх лікарняних мокасин, втрачаю опору. Лечу просто на “Ведмедя”, і певно б знесла і його, і візок, та він притримує мене здоровою рукою і практично ловить на льоту. 

– Ой! – тільки й встигаю пискнути, опинившись на його кам’яних грудях. – Відпусти! – відразу ж відсторонююсь, та пізно, серце гупає десь в горлі, дихати стає важко. 

– Під ноги дивись, Миш. Бо хто ж мене без тебе вилікує. – знову посміхається своєю унікальною посмішкою.