3.

Всю ніч мені снився Ведмідь. Оті руки і плечі, гарячий подих, очі, від погляду яких ніде не сховатись і які помічають найменші дрібниці… Цікаво, яким би він був, якби був не бандитом, а… нормальною людиною. Пожежником якимось, наприклад, чи тренером з плавання, чи ще кимось. Але ж ні, понесло його в кримінал, та ще й до Князя, ось тепер і лежить в бинтах та гіпсі… За ніч разів три просинаюсь-засинаю. От же ж мара якась, а не сон!

Коли під ранок знову заснула, снилося, як Ведмідь-Марк просить допомогти йому. І тримає за халат. А я жалію його, прокручую методики лікування та відновлення в голові. І тут чомусь, голосом Іраїди Павлівни, моєї свекрухи, він говорить, що мені пора вставати. 

Підхоплююсь і розумію, що Іраїда Павлівна вже хто-зна скільки (судячи по виразу її обличчя) мене будить, а я собі сплю. 

– Що? Я проспала, чи що?! – підхоплююсь, дивлюсь на телефон на столику. Дев’ята ранку! Я вже сто років так довго не спала! Хоча, стоп, сьогодні вівторок, в мене ж вихідний! Уф, видихаю, але згадую, що навіть на вихідний точно мала якісь плани. 

– Анечко, пробач, що розбудила тебе, але ж нам до лікаря сьогодні. 

– Точно! До лікаря! Так. – тру очі, перед якими досі образ свого пацієнта. – А до якого? 

– Ти мене до стоматолога мала відвезти. – потуплює очі свекруха. 

– Так, звісно, відвезу, зараз я! 

Встаю, і згадую, що авто моє на СТО досі. А чим везти? Іраїда Павлівна дуже погано ходить, а втеча її синка й зовсім вибила жінку з колії. 

– Іраїда Павлівна, тут проблема одна… машинку мою досі не зробили… 

– Аню, ну не хочеш везти, то так і скажи. – сумно схиляє голову і збирається йти. 

– Що значить не хочу, звісно хочу. Тільки машинка…

– Так під під'їздом машинка ж. – видихає, і повільно чвалає геть. А я підлітаю до вікна. І дійсно, на своєму паркомісці стоїть моя жовта “Кенгурушка”, як я  її називаю, коли вона на ходу. Коли ні – то ім'я їй “старе корито” і “кара небесна”. 

Але ж вчора мені сказали, що вона в ремонті? Як вона тут опинилась? Може то не моя? 

Навіть кави не випивши, одягаюсь та збігаю вниз. 

Так, на брелок реагує, блимає синіми фарами-очима. Он подряпина на боку, то я гілку не побачила в дворі. Он скло з камінчиком, який застряг та так і лишився там… 

Моя...

Дістаю телефон, звоню на СТО. 

– Привіт! Це Аня, я у вас “Кенгуруш…”

– Аня? Так-так, наші хлопчики все зробили і вам її додому пригнали. Ключі в бардачку. Ми ще й гуму передню змінили, геть вона в вас убита була. 

– Гуму? Ви жартуєте? Я ж не просила, та й в мене грошей нема. 

– Що ви, що ви, то все за рахунок СТО. У нас комплект непотрібний лежав, ми й поставили. Ви ж наш постійний клієнт, вважайте подарунком. 

– А за ремонт що я винна? – питаю і потроху шаленію від подиву. Це СТО по цінах лояльне, але хлопці там кожен зайвий використаний гвинтик в рахунок вписують, а тут комплект гуми, хоч і б-у!

– Так сплачено вже все! Безготівковим. Так що користуйтесь. І від нас ще чохол на задньому сидінні бонусом. Ваш розірваний був. То хоть і шкірзамінник, але дуже якісний. 

Тааак! Щипаю себе за руку. Мабуть, я ще сплю. Ну або предки мої в минулому житті якомусь Будді склянку молока винесли, і тільки тепер карма прилетіла. Більш нічим іншим ці дива пояснити не можу. 

– Це якась помилка! – врешті повертається до мене голос. – Перевірте добре, я нічого не платила!

– Ні-ні, ніякої помилки, в нас все суворо! Ось замовлення від Анни Степової, “реношечка”, заміна рейки керма, заміна масла і фільтрів. Оплачено сьогодні вранці з вимогою перегнати додому. Все інше – то вже бонуси. 

Вперше жалкую, що кинула палити. Зараз не завадило б. 

В голові туман. Не люблю я такі сюрпризи, бо хто зна, що за ними послідує. Ще й Іраїда Павлівна образилась, подумала, що я “морожусь”. Піду їй поясню все. Цікаво тільки як, коли й сама нічого не розумію? 

Стукаю до Іраїди Павлівни. Її квартира під моєю. 

– Анечка? – відкриває двері з подивом. 

– Давайте збирайтесь, їдемо. Тут така ситуація, вчора на СТО сказали, що авто не зроблять, а сьогодні встигли та ще й пригнали додому. Можемо їхати. 

– Ой добре як! А я, стара дурепа вже була подумала, що ти мене везти не хочеш…

– Ви що таке надумали! Коли я вам відмовляла?

Доки Іраїда Павлівна одягається, наливаю собі мятний чай з її чайничка. 

– Анечка, ти вибач мене. Я останнім часом щось на все так реагую…

– Все добре! Не зважайте!

Врешті вирулюємо з двору. “Кенгурушка” моя їде, як нова, зайвих стуків-скрипів не чути, салон пахне хвойним освіжувачем, а заднє сидіння виблискує новим чохлом, що геть на шкірзамінник не схожий. Радше не шкіру.

Дива та й годі! 

***

Коли стоматолог нарешті закінчує свою роботу і виносить мені чек (така була домовленість,бо Іраїда Павлівна б ні за що не погодилась на лікування, знаючи ціну), мені дзвонить сам Миколайович.