2.

Робочий день сьогодні нарешті дійшов свого фіналу. Ну,принаймні я так думала ще хвилинку тому. 

– Ань! – Юля, як завжди з купою паперів, які притримувала вже ледве не зубами, забігла до мене. Тебе там Миколайович чекає в сімнадцятій! 

– Він на годинник дивився? – похмуро кидаю, збираючи свої речі. – Мені на зміну скоро в “швидку”. 

– Не знаю, чи дивився, але каже що випадок складний, треба тебе!

Ех, складний випадок, це працювати в дві зміни! Особливо, коли на кожній тебе смикають, кому тільки надумається! 

– Добре, Юль, піду зараз. Що там, не бачила?

– Ооо, Анько, там тааакий мужчина! – Юля голосно зітхнула. – Я таких тільки в кіно бачила!

– Не вигадуй! Щозміни від тебе таке чую! – посміхаюсь колезі-подружці і накидаю свій зелений халат, який тільки-но повісила в шафу. 

– Я серйооозно! – навздогін протягнула Юля. – Сама побачиш! 

Ох і Юля! Ми з нею вже третій рік працюємо у “травмі” (прим: травматологічне відділення), тільки вона спеціалізується на роботі з дітьми, а я – на спортивних та інших травмах. Робота реабілітолога мені подобається, тільки от якби не моя друга зміна… Але що робити, вдома чекають – мій пасинок Дим (насправді Дмитро, але він ненавидить це ім'я, бо воно таке ж як і в його недотатуся і тому просить називати себе ніком) і борги колишнього чоловіка. І колектори стабільно раз-два в місяць. Не дуже тут навідпочиваєшся, а що робота є, навіть порадіти треба. Тому руки в ноги і спускаюсь в відділення. Миколайович дійсно так просто мене б не кликав. 

По дорозі щось мугикаю собі під ніс. Звика наспівувати допомагає мені трохи морально відпочивати. Цього разу в голові крутиться безглузда пісенька про “три кота, три хвоста” (І де я її тільки почула?) 

Миколайович зустрічає мене в коридорі, кудись біжучи. Та, власне, він постійно бігає. 

– Аньчику, там у нас хлопчина, на ноги його поставити швидко треба, дуже поважна людина просила. Глянеш? Він ще може спати, сьогодні ногу складали йому під легкою анестезією, але з рукою треба починати працювати вже, бо по неврології там біда. Ну або хоча б оціни що і як. Це ж твоя специфіка. А мені треба бігти, бо Люсі моя знов десь чужу машину пошкрябала. Ридає в трубку. 

– Добре Юрію Миколайовичу, гляну, раз прийшла. 

– Молодець! Не підведи тільки! А зі “швидкою” я вже домовився, замінять тебе на сьогодні! 

– Оо, дякую! Хоч відпочину!

Миколайович, коли хоче, може бути справжньою душкою! Ну, і коли йому щось потрібно, ось як зараз. Та я й рада. Бо з пацієнтом я попрацюю не більше години-двох, а на зміні довелося б до ранку. 

Наспівуючи далі рядки, що зав'язли на зубах, мов жуйка якась, відчиняю сімнадцяту.

Три коти,

Три хвости, 

Три коти!

Три хвости!!!

Упс, здається останнє, я проспівую вголос і на цьому він, голос, вичерпується! 

Мені наче повітря не вистачає! 

Бо на ортопедичному ліжку, турботливо вкритому теплим пледом замість безликої лікарняної білизни, лежить він – ведмідь, думки про якого не давали мені сьогодні зосередитись ні на роботі, ні на відпочинку. Той, що розкидав “синю команду” позавчора вночі і викликав в мене тахікардію, яку вже навіть отой диво-засіб “на травках” не зупиняє… 

Як тільки нещасне ліжко його витримує! Він займає всю його ширину, а по довжині ноги, одна з яких у гіпсі, трохи виступають за край. 

В одній білизні (боже, дякую, хоч в ній!), вкритий ковдрою, що по довжині доходить тільки до грудей. До тих, в які я зарилась обличчям, коли він мене “рятував”. Досі пам'ятаю, які вони на дотик! 

Це що, жарт якийсь, чи подарунок мені на день народження? Тільки воно за кілька днів, а такий сюрприз я б і не просила. 

Очі заплющені, цікаво, які вони на колір? Щетина вже далеко не трьохдобова, швидше тижнева. Але вона йому личить. Квадратне підборіддя, під ним на шиї шрам. Між бровами зморшка, наче він навіть уві сні на чомусь зосереджений, чи сердитий.  

Гарний, мужній – так.

Привабливий до безумства …

Як картинка.

Але для мене то – як спортивне авто. Обожнюю дивитись, та сама ніколи в нього не сіла б, і тим більше, не купила. Навіть якщо б була мільйонеркою. Бо то небезпечно! Немає нічого небезпечнішого за спорткари і гарних чоловіків! Моє перше кохання ледь не довело мене до відрахування з універу. А друге – кучеряве і блакитнооке, як янгол – випарувалось, залишивши свого сина-підлітка і борги з колекторами. Тому досить-досить-досить! Ніяких чоловіків! Навіть таких оце, як з картинки! Тим більше, таких, як він! 

Роблю дихальну гімнастику. 

Наче легшає. 

Я реабілітолог з трьохрічним стажем і думатиму тільки про роботу! 

Для початку беру його справу. І від несподіванки присвистую. 

Два кульових поранення. Куля зачепила нерв, права рука не працює, порушені функції опорно-рухового апарату. Але, наче зворотнє все. Хоч тут і не вгадаєш.