1.

– Допоможи мені. – голос пробирає до самих кісточок. Ну як такому, як він, можна відмовити?!

– Викликати поліцію?

– Поліція не допоможе. Забери мене звідси! 

– Забрати? Жартуєш? Як?! – говорю, мов з глухої бочки. А поки звук слів ще не остаточно змовк, судомно роззираюсь в пошуках порятунку. Що в нас є? Купа медичного приладдя, інвалідний візок і мій пропуск в усі двері лікарні. Не надто багато для порятунку… бандита від інших бандитів? А, потім розберемось хто є хто. Будем відштовхуватись, від того, що маємо. 

– Чооооорт! – стогну, розуміючи, що завтра буду вже безробітною. А руки самі допомагають цьому Ведмедю пересісти у візок. 

– Що б не сталося, мовчи. І пам'ятай – ти переді мною в боргу! – викочую візок в пустий коридор. Треба тільки непомітно просковзнути до грузового ліфта. І нас ніхто не знайде!

Найкраще, чому мене навчила швидка – це все робити швидко. Тому на моєму особливому пацієнтові – киснева маска, шапочка, лікарняна сорочка, яка ось ось розлізеться на атлетичних грудях і підставить нас. А для більшої переконливості – бовтається сечоприймач з розчином фурациліну* (антисептичний препарат, що при розчиненні у воді надає розчину світло-зеленого кольору). 

Кочу візок не надто швидко, проїжджаючи мимо трьох бритоголових “братків”, сердитим голосом кричу: “А ну розійдіться, не бачите, пацієнт важкий!”

Братки, гидливо скосивши погляди на сечоприймач, ледь в стіну не впечатуються. 

А коли ми проїжджаємо, рівним строєм шурують в сімнадцяту палату. Були б трохи розумніші, і йти туди б не довелось. А мене і “Ведмедя” вже б не було серед живих…

***

За тиждень до подій

У вас колись підкошувались ноги, коли ви на когось дивитесь? У мене – ні. До сьогодні. Доки я не побачила його. Ні, не так, ЙОГО. 

Високий (це я зрозуміла, коли своїм обличчям уткнулась просто в його розстебнуту на широчезних грудях шкірянку і вдихнула запах, від якого остаточно закрутилась голова. Парфум з нотками цитрусу і свіжості… Ммм). 

Брутальний. То було ясно з його поведінки і стилю. А трьохдобова щетина на квадратному підборідді і широка полоска шраму на шиї – то тільки остаточні штрихи до картинки. 

Сміливий. Або божевільний, бо хто без однієї з цих рис кинеться в бійку з трьома п’яними придурками? 

Та навіть не це головне. Він просто зачаровував, збивав з ніг своєю аурою. Такою чоловічою, сильною… Вперше в житті я розгубилась перед чоловіком, а замість адекватних слів і речень, видавала тільки якісь жалюгідні звуки. 

Коли спробувала врешті відсторонитись від його сталевих м'язів на грудях (може то в нього якісь захисні пластини під курткою, не знаю), то відчула, що не можу. І не тільки морально, фізично теж. Бо моє волосся заплуталось в його товстелезному ланцюжку з кулоном у виляді кулі. А може то й була куля? 

– Ай! – тільки й змогла пропищати, а він нарешті зрозумів, і якось таки виплутав мене з павутини свого ланцюга, але не харизми. Та зі своїх здоровенних лап не випустив, однією притримував мене за талію. 

– Не треба вночі ходити тут самій, мишо! – пролунав звучний, з хриплуватими нотками голос десь в мене над головою. – А то можна влипнути!

– Угу. – знову звук, замість звичного для мене красномовства! Та що ж це?!

– Де ти живеш? Тебе підвезти? 

– Ні! – я обережно випручалась. По тілу від його дотиків наче досі струм бігав. Маленька така кульова блискавка під шкірою. Здається, трохи постою поряд – і одяг задимиться. Треба тікати!

Щоб врешті не здатись зовсім глухо-німою, я видала здавлене “Дякую!”, та не пішла, а побігла геть на ногах, які в будь-яку мить могли підвести і розвернутись назад до нього не спитавши мого дозволу. Навіть забула про ногу, що постраждала від балону!

В свою маленьку квартирку я влетіла, мов вихор і, закривши двері, спиною сперлась на них. Що це було? Так, дихай, Аню, дихай! А то ще своїм виглядом дитину злякаєш! 

– Ань! Це ти? – а ось і “дитина”. Якщо так можна назвати кудлатого підлітка, вищого за мене на пів-голови. – Я там картоплі зварив! – пробасив Дим десь вже зі своєї кімнати. Поїж, бо захолоне скоро і буде не смачна. 

– Дякую! – врешті повернулись до мене навички мовлення. – Я зараз! Тільки руки помию. 

Швиденько перебазувалась у ванну і злякалась від свого трішки безумного вигляду. Плащ з надірваним комірцем (нічого, пришию якось), волосся розтріпане, наче там гніздо вила зграйка зябликів, очі… 

О, очі то найцікавіше. Вони горіли якимось хворобливим блиском.

І чудово відтіняли пурпурні щоки.

Як добре, що Дим сидить в своїх комп'ютерних іграх і мене не бачить! Ну і серце. Явно тахікардія, бо гупає так, що навіть мій вічно свистячий-шиплячий зламаний кран заглушило. 

“Таак, Анько, приходь вже до тями! Тобі рано вставати! Нічого не сталось, все добре. Геть нічого. Ну хлопець колоритний, ну і що? Ти таких мало бачила? Ну добре-добре, геть не бачила, тільки це не значить, що треба мікроінфаркт заробити. А ті п’яні телепні самі винні. Та й нічого з ними немає, здається, он як чкурнули навсібіч.

О, ці мої нічні зміни до дурдому доведуть! Йшла я собі додому, “легкою ходою” зомбі, якому перебили ноги. Ще б пак, дві зміни і на одній два ДТП це вам не жарти, набігалась і настоялась добряче! А єдине цінне і потрібне, що лишилось від мого любого чоловіка – старенька іномарка саме сьогодні надумала зламатись. 

І тут наші місцеві “красунчики”– “синя команда”, як каже Миколайович. Скільки разів вони в нас бували? Зимою раз на тиждень в морози точно. В теплу пору тільки після травм. Але я їх знала, як облуплених. І вони мене теж! От і кинулись обійматись з “дохтуркою”. І один ледь з ніг не збив, та ще й на ту ногу наступив, на яку сьогодні анестезіолог наш новий впустив кисневий балон. От я і заверещала на всю вулицю, дурепа!