Розділ 20 "Гостя"

Ірина

Після занять одразу їду додому. Перевіряю, як справи у квартирі. Вивішую мокрі простирадла, які вчора склала у ванну, витягаю килим на балкон. Запах диму ще сильний, тому надовго не затримуюся. Беру деякі речі з собою, у супермаркеті поряд з будинком купую продукти, і двома маршрутками добираюся до житлового комплексу Богдана. Вчора вночі я не мала можливості побачити, як тут гарно, а зранку дуже поспішала. Прогулююся біля будинку, насолоджуючись тишею та спокоєм, які панують на загородженій території комплексу.

Підіймаючись до квартири, почуваюся дивно, навіть нервую. Ніби крадійка, яка за згодою господаря пробирається у його помешкання. На щастя, ніхто з сусідів не виходить і ні про що не запитує. А може, тут просто немає бабусь, які звикли все про всіх знати?

Процес викладки продуктів перериває дзвінок телефону. Йду до коридору, знаходжу в сумці гаджет й усміхаюся, побачивши ім’я на екрані.

— Привіт, Катю. Рада тебе чути.

— Іринко, здається, ми домовлялися про зустріч, а ти досі не записалася на неї. Все добре?

— Не все, але я тримаюся.

— Що сталось?

Коротко розповідаю про вчорашню пожежу у сусіда і мою залиту квартиру. Вона охає, обурюється, а потім починає заспокоювати, щоб я не хвилювалася. Навіть пропонує допомогу.

— Так, а де ти зараз живеш? Вдома?

— Ні, я… Зараз я у Богдана, — кажу тихо, наче мене може хтось почути.

— А-а-а, рятівник знайшовся, — чую її усмішку. — То ви разом?

— Катю… — гублюся, не знаю, що їй відповісти. — Він просто мені допоміг. Ми не зустрічаємося. Все складно.

— Розумію-розумію, нам, дівчаткам, завжди здається, що все до біса складно. Я сама такою була. То що, коли прийдеш?

— Може, у п’ятницю?

— А після прийому караоке? — починає сміятися. — Мені подобається такий графік. До речі, у мене є новина. Розповім при зустрічі.

— Добре. Тоді до п’ятниці?

— Мабуть, Богданчик підганяє завершити розмову?

— Ні, — усміхаюся, — він на роботі. Хочу вечерю приготувати.

— Ой, як все запущено, — протягує весело. — До п’ятниці, Ірусь, — відхиляє виклик.

На мою думку, Каті дуже підходить її професія. Після звичайної розмови з нею, стає спокійно на душі. Мені подобається її впертість та відкритість, хотілося б навчитися так поводитись.

Не знаю, що полюбляє Богдан, тому вирішила відштовхнутися від нашої вечері у ресторані і приготувати м’ясо. Свинину з овочами у соусі. Хочу, щоб йому сподобалося.

Довго чекаю, не наважуючись подзвонити. Годинник показує доволі пізній час, а Богдана досі немає. М’ясо давно охололо, на вулиці стемніло. Мабуть, багато роботи, а тут ще й я зі своїми проблемами.

Дверний дзвінок виводить з напівдрімоти. Я так зручно вмостилася на ліжку, що не зчулася, як заснула. Спішу відчинити, щоб йому не доводилося чекати.

— Вітаю, — застигаю, побачивши за дверима дівчину.

— Добрий вечір. Богдан вдома? — запитує вона приязно.

— Ні, ще немає.

— А ви…

— Його знайома, — поспішаю відповісти.

— Я Настя, — легко всміхається.

— Іра, — відповідаю спокійно. Справді спокійно, хоча одразу зрозуміла, хто вона. Витончена, гарна, приємна у спілкуванні. А головне — впевнена у собі, без тарганів, які не дають спокійно жити.

— Ви не проти, якщо я його почекаю? — запитує з надією.

— Ну… Гаразд, — ширше відчиняю двері. Якщо бути чесною, я проти, але не маю права заборонити. Хто я така у квартирі Богдана? Якщо вона прийшла, значить чекатиме навіть на вулиці.

Дівчина знімає красиві туфлі на підборах і проходить на кухню. Вона трохи вища за мене, про вік не можу нічого сказати. Можливо, на кілька років старша. Одягнена у чорну шкіряну спідницю і рожеву блузку, оздоблену спереду мереживом. Середньої довжини темно-русяве волосся заколоте шпилькою у хвостик.

— Які аромати, — протягує, присівши на стілець. Невелику сумочку ставить на підлогу поряд з собою. — Я завадила романтичній вечері? — дивиться на мене уважно.

— Ні, просто вечеря.

— Вибач, я можу бути трохи різкою. Нервую. Хочу поговорити з Богданом. Ти знаєш, хто я?

— Його дівчина, — навіть сумнівів не маю, що це вона. Відчуваю.

— Так, ми посварилися. Я… Завинила перед ним і готова будь-якими способами випрошувати пробачення, — говорить серйозно. Можу тільки кивнути. Мені б зараз піти, але незручно ось так залишити квартиру. Богдан довірив мені ключі, тому бажано його дочекатися. — Не минає й дня, щоб я не шкодувала про нашу сварку, — нахиляється, щоб дістати з сумки телефон. Про зраду не говорить, називає все звичайним словом «сварка». — Ось ми разом, — розвертає до мене телефон, демонструючи фото. Богдан у костюмі, вона у красивій легкій сукні. Обоє усміхаються і виглядають дуже гармонійно поряд.

— Гарне фото, — на душі сумбур.

Я ніколи не потрапляла у такі ситуації, не знаю, що говорити і як реагувати на її сповідь. Навіщо вона це робить? Щоб я відступила? А я й не змагаюся. Я в принципі не вмію цього робити. Хіба проти кохання можливо боротися? Це настільки марна справа, як перепливати океан у дірявому човні.

— Це ми у мене вдома, — продовжує показувати частинку їхнього з Богданом минулого. Пара сидить перед каміном біля ялинки, вона цілує Богдана у щоку, а він усміхається. Щиро. З радістю в очах. Ця картина віддає ниттям у грудях. Неприємно. Наче гострим пазуром дряпає розчарування. — Тут... — перегортає на інше фото, де вони у ліжку, прикриті лише ковдрою. Відводжу очі від неприємних відчуттів. — Це останнє зроблене мною фото. Люблю його, — розвертає екран до себе, гучно зітхаючи. — Як зараз пам’ятаю, ми говорили про спільне життя. Її очі зволожилися. Вона підіймає на мене погляд і довго дивиться у вічі.

Розумію, що Настя налаштована серйозно і боротиметься за своє кохання всіма можливими способами. Мабуть, це правильно, якщо щиро кохаєш. З нашої розмови я зрозуміла, що Богдан досі має почуття, тому повинна піти, щоб не заважати їхній розмові та можливому примиренню. Я не мала права втручатися у цей процес. Не повинна була дозволити собі зайти так далеко. А зараз боляче…