Розділ 19 "Огорнута підтримкою"

Ірина

— Заходь і почувай себе, як вдома, — Богдан відчиняє двері квартири, пропускаючи мене першою. Переступаю поріг й зупиняюся. Незручно, але зараз втома перемагає усі інші відчуття. — Ірусь, — легенько підштовхує мене в спину, щоб проходила далі. — Пропоную тобі влаштуватися у спальні, а я ночуватиму у кабінеті.

— Я так не можу. Краще я буду в кабінеті.

— Це не обговорюється, — усміхається, прямуючи з моєю сумкою до однієї з кімнат.

Квартира у Богдана простора та сучасна. Знаходиться на одинадцятому поверсі багатоповерхівки в елітному житловому комплексі на вулиці Драгомирова. Я в цьому районі була тільки проїздом.

— Ванна кімната там, — повернувшись, вказує на двері. — Тут мій кабінет, хоча мала б бути вітальня, але я не знайшов часу впродовж двох років її належно облаштувати, — киває на інші двері. — Втомилася? — підходить, обіймаючи мене за плечі.

— Якщо ти не проти, хочу прийняти душ, — відповідаю тихо. Насправді я жахливо втомилася.

— Звісно. Можеш прийняти ванну або ж скористатися душем. Я принесу рушники, — він заходить до вітальні, а я йду шукати у сумці одяг для сну.

Вікно спальні виходить на двір. Мабуть, з нього гарно видно зародження нового дня. Сідаю на м’яке ліжко, у напівсонному стані шукаю піжаму, але схоже, я її забула. Як усе набридло. Чому до мене завжди чіпляється якась невдача? Невже я не заслужила на спокійне життя?

— Іро, усе добре? — після короткого стуку зазирає Богдан.

— Піжаму забула, — промовляю байдуже. Ліміт емоцій на сьогодні вичерпано.

— Можу дати щось зі свого. Футболку, наприклад.

— Добре, — знизую плечима. Іншого виходу у мене немає. Не спати ж у сукні, яка пропахла димом?

Богдан приносить футболку. Дякую і плетуся в душ. Ванна кімната шикарна, з душовою кабінкою та великою ванною. Тут можна затримуватися на години, але у мене є сили лише на швидкий душ. Збираю волосся гумкою і, осмикуючи футболку, виходжу. У вітальні горить світло, тому проходжу туди. Богдан сидить у кріслі біля робочого столу, відхилившись на нього і заплющивши очі.

— Богдане, — кажу тихо, — а як же ти спатимеш?

У вітальні з меблів лише шафа-купе, робочий стіл та офісне шкіряне крісло.

— Облаштую собі на паркеті якесь ліжко з ковдри і засну без задніх ніг, — відповідає втомлено, кинувши погляд на моє вбрання. Надто коротке. — Тобі личить.

— Може… — зараз від сорому згорю. — Ми якось зможемо розділити ліжко на двох?

— Це дуже солодка пропозиція, сонце, — встає й підходить до мене. — Не зможу відмовитись.

— Я мала на увазі, спати на різних кінцях ліжка, — щоки печуть від сорому. Раптом він подумав зовсім інше?

— Я зрозумів, — усміхається. — Лягай відпочивати, я душ прийму, — виходить з кімнати.

Повертаюся до спальні, вимикаю світло і лягаю на самісінький край ліжка. Вкриваюся ковдрою до підборіддя, осмикуючи футболку. Мене огортає аромат Богдана, наче потрапила у його міцні обійми. Заплющую очі, прислухаючись до звуків у квартирі, але не дочекавшись чоловіка засинаю під впливом втоми та пригніченого настрою.

Уві сні я бачу нашу кухню, всю у кіптяві, ніби після страшної пожежі. Посередині стоїть стіл, за ним з сумним виразом обличчя сидить мама. Я відчуваю страх та шалене хвилювання. Благаю її не їхати, залишитися зі мною, але вона лише засмучено хитає головою і тихо відповідає, що вже пізно. Вона плаче. Моє серце розривається на клапті від цієї сцени. Підходжу, щоб її обійняти. Відчути рідний аромат. Однак мої руки огортають лише порожнечу…

Смикаюся і різко сідаю в ліжку, намагаючись зрозуміти, де знаходжусь. Щоки мокрі, але це не новина, такі сни мені сняться часто.

— Ір, що? — запитує Богдан, спершись на лікоть.

— Поганий сон, — кажу тихо, витираючи щоки. — Котра година?

— Ще дуже рано. Хочеш води?

— Ні, дякую, — лягаю, стримуючи гірке зітхання.

— Йди сюди, — він обіймає мене, пропонуючи лягти до себе на плече. Потреба підтримки така сильна, що я піддаюся, обіймаючи його у відповідь. — Тут тобі нічого не загрожує, — говорить тихо, — ти у повній безпеці.

— Знаю, — шепочу з усмішкою. Паніка відступає.

Мені добре поряд з Богданом. Дуже. І я справді відчуваю себе у безпеці поряд з ним. Мабуть, це головна якість, яка повинна бути у чоловіка. Вперше у житті я засинаю в ліжку з чоловіком, у його футболці та огорнута міцними обіймами. Дивні, але приємні та тремтливі відчуття. В них є надія, ніжність та симпатія… Богдан дуже мені подобається.

— Ірусь, — шепоче його голос.

— Вже ранок? — неохоче розплющую очі. — Я проспала? — лякаюся, побачивши Богдана у сорочці та штанах.

— Майже сьома.

— Ой, мені час вставати, — сідаю, але розкриватися соромлюся.

— Запасні ключі лежать на комоді, я викличу тобі таксі, — розуміє моє збентеження.  

— Не варто. Мені дуже незручно.

— Іро, — нахиляється наді мною, бере обличчя у долоні, — я сподіваюся, що ввечері застану тебе тут. А у вихідні ми разом поїдемо до тебе і з усім розберемось.

— Добре, — не можу відмовити під його поглядом.  — Тоді… Я приготую вечерю? — запитую невпевнено.

— Чудова ідея, — широко усміхається Богдан. — Знаєш що?

— Що? — від його уважного погляду моїм тілом починають гасати мурахи.

— Мені подобається обіймати тебе уві сні, — шепоче на вухо. — Не готовий відмовлятися від такої насолоди, — ковзає вустами по щоці. Дивиться у вічі і коротко цілує в губи.