Розділ 18 "Вечеря без настрою"

Ірина

— Тобі подобається тут, чи віддала б перевагу іншому закладу? — Богдан відсуває стілець, допомагаючи мені сісти.

— Подобається, — кажу з усмішкою. Насправді мені немає з чим порівняти, я не звикла ходити по ресторанах.

 — Що замовимо? — сідає й відкриває меню. Можу помилятися, але сьогодні він здається засмученим, навіть роздратованим.

— Ти часто тут буваєш? — наслідую його приклад з меню.

— Іноді, — кидає на мене короткий погляд.

— Маю надію, ти порадиш щось, бо ці назви ні про що мені не говорять.

— З задоволенням, — усміхається. — М’ясо чи риба?

— На твій вибір.

— Це складна задача, але я спробую. — Шампанське чи вино? Шампанське, — відповідає за мене.

— Чому?

— Мені подобається, як воно діє на тебе.

— Як? — питаю зніяковіло.

— Правильно, — коротко усміхається.

Робить замовлення і невдовзі нам приносять смачний салат з куркою. Богдан не п’є алкоголь, лише газовану воду. Я ж намагаюся обережно пити шампанське, щоб знову не потрапити у якусь пригоду. Основна страва дивує пряними насиченими смаками. Я не полюбляю телятину, але в цьому закладі вона приготована неперевершено. До десерту мені знову наливають шампанське та приносять морозиво. Зловивши легку усмішку Богдана, розумію, про що він згадує і щоки вкриває рум’янець.

— Іро, ти давно бачилася з Тарасом? — серйозно запитує Богдан, відставляючи тарілку.

— Давно, останній раз у клубі.

— Він дзвонив?

— Так, кілька разів, але ми не спілкувалися. А чому ти питаєш?

— У тебе залишилися до нього якісь почуття?

— Образа за нечесність, — прислухаюся до своїх відчуттів, щоб висловити їх правильно.  

— Я питаю про інше.

— Ні, романтичних почуттів немає.

— Тарас поділився зі мною своїми планами, що збирається тебе повернути. Мені цікава твоя думка.

— Дивно, що він планує це без моєї згоди, — дивуюся таким новинам.

— Насправді я хотів йому сказати, що задум нездійсненний, але засумнівався у визначенні наших стосунків. Не хотілося б говорити про стосунки, ніби про ділові відносини, але… Хто ми одне одному? Друзі? Навряд чи. Мені не кортить цілувати друзів.

— У тебе багато друзів дівчат? — з вуст зірвалося перше, що спало на думку.

— Це ревнощі? — усміхається.

— Можна я спитаю? — нервуючи, роблю ковток.

— Звісно, — трішки нахиляється вперед, приготувавшись слухати.

— У тебе була дівчина… — починаю несміливо. — Як довго ви були разом?

— Ця інформація має значення? — ловлю роздратування в голосі.

— Так, — впевнено киваю.

— Наші стосунки тягнулися понад два роки.

— Чому тягнулися?

— Будь-які стосунки повинні переходити з одного етапу в інший. Наші ж завершилися на тому етапі з якого почалися. Ми бачилися лише на вихідних, інколи серед тижня, що було дуже незручно з моєю роботою. Мали плани розділити одне помешкання, але ніхто не бажав переїжджати. Все завершилося.

— Через проблеми з переїздом? — чекаючи на відповідь, навіть не дихаю. Від Злати я чула, що його дівчина зрадила.

— Ні, через зраду, — відповідає неохоче.

— Гадаю, що такі тривалі стосунки залишають по собі слід надовго, — наважуюся поділитися своїми думками. — У тебе лишилися почуття?

— Це складне питання, — невдоволено стискає вуста. — Хочу бути чесним, тому не можу дати чіткої відповіді.

— Дякую, — промовляю тихо. Я справді вдячна, що він нічого не вигадує. Не намагається переконати мене в тому, чого немає.

— Може, бажаєш каву? — настрій Богдана остаточно зіпсувався.

— Ні. Завтра на навчання, тому потрібно раніше лягти спати.

Він нічого не відповідає, просить рахунок, оплачує його і допомагає мені встати. До авто йдемо мовчки. Богдан заводить двигун і лише тоді розвертається, дивлячись на мене.

— Ірусь, я не брехав, що ти мені подобаєшся. У тебе є бажання продовжити наше спілкування?

— Так, але… я не готова боротися з твоїм минулим. Мені здається, нові стосунки не варто починати так швидко, маючи вантаж сумнівів. Потрібен час, щоб впевнитися у своєму бажанні.

— Але спілкуватися ми можемо? — зараз він виглядає дуже втомленим. Всередині все стискається від думки, що його серце страждає.

— Звісно, можемо, — промовляю тихо. Душу шкрябає неприємне відчуття, піднесений настрій розвіюється під натиском смутку.

— Іро, — чекає поки подивлюся на нього, — я не відпущу тебе до Тараса.

— Я до нього й не збиралася, — відповідаю серйозно.

Майже мовчки доїжджаємо до мого будинку. Це побачення і близько не схоже на те, що було в селі.

— Дякую, — намагаюся усміхнутися.

— Я подзвоню завтра? — запитує втомлено. Краще думати про втому, а не байдужість. Від думки, що він ось так поїде, стає тривожно. Хочеться обійняти і не відпускати. Серце розриває передчуття, що ми більше не побачимося.

— Чекатиму, — відповідаю натомість і виходжу з авто.

Не обертаючись, прямую до під’їзду. Дзвінкі кроки від підборів відлунюють у скронях тупим болем. Хочеться заплакати. Метелики у грудях повісили крильця. Справа у моменті. Ми зустрілися зарано, або ж взагалі не мали зустрітися…

— Ох, — видихаю, відчинивши двері квартири. — Це щ-що?

Мене затопили. І не просто кілька крапель у ванній кімнаті. Вода тече по стінах у кімнаті, хлюпає під ногами, на кухні відвалилася частина старої кахлевої плитки. А запах… Страшенно смердить димом. Дихати неможливо. За думками я навіть не помітила цього, коли підіймалася. 

У ступорі блукаю по квартирі, оглядаючи масштаби трагедії. Одна лише кімната придатна для життя, але через сморід небезпечно в ній спати.

Гучний стукіт змушує повернутися до коридору.

— Ви мене топите! — на порозі розлючена сусідка.

— Я… Це мене затопили, — відповідаю з розпачем.

— Знаю, але воду потрібно зібрати, у мене в коридорі величезна калюжа. Сусід зверху пожежу зробив, рятувальники ледве витягнули його. Не знаю чи виживе. Гасили довго, води стільки налили, — белькоче, жестикулюючи руками.