Розділ 17 "Набридливе минуле"

Богдан

Протягом усього дня намагаюся пригадати, чи чекав колись настільки нетерпляче завершення робочого дня, щоб піти на побачення. Не пам’ятаю, щоб надокучливе бажання так несамовито пурхало у грудях. Навіть новий проєкт так не захопив, як можливий романтичний вечір з Іриною. До кінця буду сумніватися, що вона вийде, бо досі не можу розгадати її характер. З виду дуже спокійна та сором’язлива, але є багато таємниць, які хочеться розгадати.

А ще дзвінок Тараса змусив напружити мізки. Він зібрався її повернути, і говорить про це, наче на деякий час залишив пакунок у комірці на вокзалі, а зараз вирішив забрати. З моїх вуст ледь не зірвалося обурення, але хто я для Іри? Хлопець, друг, просто знайомий? Гадаю, час визначитися. Не тільки мені, а нам обом. Так, я не хочу стосунків, але й до Тараса її не відпущу. Ось таке помутніння сталося у моїй голові після одних невдалих стосунків.

— Увійдіть, — реагую на короткий стукіт у двері.

— Богдане Артемовичу, до вас прийшли.

— Хто? — не пам’ятаю, щоб з кимось домовлявся про зустріч.

— Дівчина. Представилася Тетяною, — легко всміхається. Уявляю, які думки зараз у голові Віталіни.  

— Запроси, — не маю поняття, хто це може бути. Знайомих Тетян у мене…

— Можна? — на порозі виникає гостя. Згадав. Однак не очікував такого візиту.

— Заходь, — гнів з’являється ні звідки. Тільки глянув на неї і вся сцена випливла перед очима.

— Привіт, — усміхається нервово, проходить і сідає на стілець. — Я не займу багато твого часу.

— Сподіваюся на це, — спокійно не виходить.

— Як справи? Бачу, ти пішов на підвищення. Вітаю.

— Таню, — зітхаю. — Навіщо ти прийшла?

— Поговорити, — ковтає слова. Здогадуюся, що промова приготована заздалегідь, однак почати не наважується. Забула, що повинна говорити? — Богдане, у житті кожного з нас стаються помилки. Ми їх робимо необмірковано…

— А мали б міркувати перед тим, як впускати у своє ліжко інших, — перебиваю її. — Я розумію, ти прийшла виправдовувати свою подругу. Впевнений, що вона склала цілий план, що і як ти повинна говорити. Де надавити на жалість. Можливо, навіть пустити сльозу, як тобі шкода Настю, але… Це не твоя справа.

— Я не маю сил дивитися на її страждання, — говорить емоційно. — Богдане, ви були такою парою… Настя постійно переглядає фото і плаче. Вона шкодує. Дуже. І не в курсі, що я прийшла до тебе, — додає ображено.

— Це нічого не змінює. Якщо ти прийшла просити за неї, я не маю бажання про це розмовляти. Стосунки потрібно завершувати вчасно, щоб не псувати життя марними примиреннями, які ніколи не склеять розбитої чашки.

— Можеш хоча б вислухати її? Це займе кілька хвилин.

— Не бачу сенсу. Вибач, — дивлюся на годинника, — робочий час завершено, я маю особисті справи.

— Ти ніколи не знайдеш таку дівчину, — каже роздратовано, але підводиться.

— Радий чути. Така, — роблю акцент на цьому слові, — мені не потрібна.

Вона виходить мовчки, навіть не зачинивши за собою двері.  Дратуюся. Відхилившись на спинку крісла, заплющую очі, відганяючи надокучливі спогади. Образа не минає, не дає забути те, що було між нами. Минуле набридає, з’являючись короткими уривками у снах, непроханих згадках. Пекуче відчуття у грудях не затихає. Так, мені подобається Іра, вона викликає шалено приємні емоції, але я все пам’ятаю…

Трясця. Де вона взялася? Невже не розуміє, що вже нічого не повернути. Сама ж зруйнувала побудоване вщент. Тепер по черзі присилатиме до мене подруг, щоб надавити на жалість? Дитячий садок.

Їду додому. Гарний настрій зіпсовано, але скасовувати побачення не збираюся. Я й так два дні чекав нашої зустрічі. Солодкі вуста Ірини заважали сконцентруватися на роботі і манили приїхати у гості без запрошення.

Приймаю душ, одягаю джинси та сорочку. Впевнений, що Іра підійде до вибору вбрання з усією своєю серйозністю, тому футболка на мені буде не в тему. Перед тим як поїхати до неї, заїжджаю купити квіти і зависаю. Я не знаю, які квіти вона любить. Уявляючи Іру у білому сарафані серед поля, хочеться власноруч зібрати величезний букет польових квітів, але на вулиці жовтень, тому, за порадою продавця, купую цілий оберемок гілочок з мілкими ніжно-рожевими трояндами.

— Що ж, Богдане, — кажу сам до себе, сівши за кермо, — життя тебе нічому не навчило.

Я знову добровільно стаю на стару стежку. Звісно, вона веде в інший бік, але шлях так само кривий. Рушаючи, набираю номер Іри, щоб попередити про свій приїзд.

— Привіт, — відповідає майже одразу, огортаючи старе пекуче відчуття у грудях своїм лагідним теплом.

— За кілька хвилин буду у тебе. Ти не забула про побачення? — виходить трохи різко, за що одразу починаю себе картати. З нею так не можна.

— Ні, я вже зібрана, — чую усмішку.

— Зараз буду.

— Чекаю, — це коротке слово відгукується у серці надією.

Дарма я поїхав у те село. Дарма продовжив спілкування. Дарма цілував та бажав більшого. Вона надто наївна. А ще колишня мого товариша, і це теж доволі часто бентежить мої думки. Перепросити, розвернутися і поїхати додому було б ідеальним варіантом, але… через невідому причину я не можу цього зробити, лише давлю на газ, щоб не запізнитися.

Під’їхавши до будинку, повідомляю про це і налаштовуюся на довге очікування, але і тут вона мене дивує, з’явившись за кілька хвилин з-за дверей під’їзду. Зависаю з відкритим ротом, а потім згадую, що повинен вийти. На Ірі блакитна сукня нижче коліна, яка обтягує її спокусливу фігуру, на доволі глибокому декольте шнурівка, що робить сукню скромною. Вона взула туфлі на високих підборах, підкрутила своє шикарне волосся і зробила макіяж. Хочеться забити на все і згребти її в обіймах у пошуках блаженного тепла, але лише усміхаюся, дістаючи квіти з заднього сидіння.

— Неперевершено виглядаєш, — цілую її в щічку.

— Дякую, — захоплено дивиться на квіти, приймаючи їх. — Вони дуже гарні.