Розділ 16 "Неприємна новина"

Ірина

— Знаєш, що я зрозуміла під час спілкування з Тарасом? — питає Злата, щось жуючи.

— Скажи, — відповідаю схвильовано. Щось мені підказує, що інформація не буде приємною.

— Чоловіки такі самі любителі пліткувати, як і жінки. От правда, його рот не закривався, поки ми пили каву.

— І що ж він такого розповів? — не витримую напруги. Давно знайома паніка стискає нутрощі.

— Була у красунчика Богдана дівчина. Забула, як звати, але це не головне. Так от, вона зрадила, і сталося це зовсім недавно. Тому він такий похнюплений та зневірений у жінках. Тарас говорив, що він жахливо пив кілька місяців, ледь проєкт важливий не запоров на роботі. А дівчина непроста. Донька якогось професора, з заможної родини. Вони довго зустрічалися, Богдан їздив до неї аж у Вінницю. Планував одружитися.

— Вони заручилися? — майже шепочу. Я не знала, що усе було настільки серйозно.  

— Не знаю, але кохання там було велике. Може, знову зійдуться. Я кажу це на випадок, якщо ти мала мрії на стосунки з ним.

— З чого ти взяла?

— Я бачила, як він дивився на тебе. Повір, ти йому сподобалась. Однак… Проти кохання не попреш. Не хочу, щоб ти страждала. Тарас, до речі, картає себе за той поцілунок з фанаткою.

— Він що, зірка якась, щоб фанаток мати?

— Може, він уявляє себе солістом рок-групи? — починає сміятися. — Та з такими тарганами ще можна вжитися. Не хочеш дати йому шанс?

— Ні, — відповідаю на автоматі.

— Ну дивись. Головне не загубися у комусь, врятуватися буде складно. Перше кохання ніколи не завершується щасливо.

— Ти оцінюєш по собі? — настрій вмить упав до нульової позначки.

— Знаю більше за тебе, тому застерігаю. А слухати чи ні, це діло твоє. Рано чи пізно все одно наб’єш гулі.

— Дякую, — не знаю, що ще сказати.

Я розгублена від почутого. Богдан казав, що розійшовся з дівчиною, але звучало це доволі сухо. Я не звернула увагу і нічого не запитувала. Та якщо він збирався одружитися… Раптом Злата має рацію і спілкуванням зі мною він намагається заглушити душевний біль?

— Не хочеш кави випити завтра? Я звільнюся о четвертій. Неподалік така класна кондитерська відкрилася, я вже погладшала на їхніх десертах.

— Так, можна. Я подзвоню. Бувай, — відхиляю виклик і кілька секунд сиджу не рухаючись.

Відчуття дивні. Є хвилювання та образа. Недовіра, бо, дивлячись на вчинки та слова Богдана, важко повірити, що він удає симпатію. Хоча, з моїм нульовим досвідом краще не намагатися розгадати чиїсь думки, особливо чоловіка.

Спати лягаю пізно і тривожно кручусь до самого ранку. Все по колу: звичний страх та головний біль на ранок. Судячи з одягу перехожих, на вулиці доволі прохолодно, тому доводиться поверх кофтинки одягнути вітрівку і на всякий випадок взяти парасолю, бо хмари ще відучора лякали дощем.

Заняття минають напружено. По-перше, через власні думки, а по-друге, через постійне дзижчання Аліни про її чудові вихідні в заміському комплексі. З училища виходжу втомленою та пригніченою. Хочеться скасувати зустріч зі Златою, але розумію, що вдома легше не буде, тому сідаю на маршрутку і їду до лікарні.

— Привіт, — махає мені, коли виходжу на зупинці. — Чому така бліда? — серйозно дивиться в обличчя.

— Втомилася, багато завдань.

— Ти б менше переймалася тими завданнями. З власного досвіду кажу, платять так, що тільки на їжу вистачає.

— Пізно давати задню, треба довчитися. Якось же потрібно буде працювати.

— Підеш у сільську лікарню? Не передумала?

— Якщо місце буде, — прямую за нею по алеї.

— А ти гадаєш, туди багато охочих рветься? — хмикає. — Тільки ти така жорстока до себе. Добровільно повернутися до села… — демонстративно закочує очі.

— Мені там добре.

— Ох, краще мовчи, — відкриває двері, пропускаючи мене першою. — Тут, як завжди, не проштовхнутися. Ходімо до стійки, — кружляє між столиками. На ходу перехоплює офіціантку і та знаходить для нас столик біля вікна.

Тут дуже затишно, а від ароматів можна вдавитися слиною. Ми робимо замовлення, яке приносять доволі швидко, попри повний зал відвідувачів.  

— Заради такої смакоти я готова пішки сюди йти з іншого району, — промовляю захоплено.

— І набереш кілька кіло, як я, — Злата плескає себе по стегнах долонями. — Оцей десерт, — тицяє пальцем на назву в меню, — неперевершено смакує вночі. Візьми з собою.

— Ну… Послухаюся твоєї поради, — підводжусь. — Зроблю замовлення на касі самообслуговування, щоб не чекати офіціантку. Не встигаю дійти, як мене хтось смикає за руку.

— Привіт, школярко.

— Лілю, яка несподіванка, — усміхаюся. — Привіт. Теж прийшла по смачну випічку?

— Ні, це моя кондитерська, — відповідає задоволено.

— Серйозно? — мої очі розширюються від здивування. — Яка ти молодець!

— Що хочеш взяти? — сьогодні вона має інший вигляд. Точно бізнес-леді. На ній дуже гарний бежевий костюм.

— Подружка порадила десерт.

— Таню, запиши на мене, — говорить дівчині за стійкою.

— Ну що ти? Не варто.

— Пригощаю. Як справи взагалі? Тебе в цьому вбранні не впізнати. Точно школярка. Раптом що, це комплімент, — усміхається.  

— Ну… Тоді дякую, — починаю сміятися. — Важко всім займатися?

— Я поки що звикаю, але… — затинається, дивлячись на вхід.

Вмить блідне на очах, кидає на мене розгублений погляд і навіть відступає на крок до стійки. Прослідкувавши за її поглядом бачу лише чоловіка у костюмі, який впевненою ходою прямує до стійки. Схоже, Ліля з ним знайома, бо чужі люди таку реакцію не викликають.

— Усе добре? — стає ніяково через її вигляд. У голові активно пульсує думка, що вона боїться його, надто вже переляканою здається.  

— Е-м-м, я … — дивиться за стійку, наче готова перестрибнути й сховатися за нею.

— Привіт, Лоло, — лунає над нами грубий чоловічий голос, перетворюючи бліду дівчину на пружину. Дивлюся на неї і не впізнаю. Чоловік більше нічого не говорить, не затримується поряд. Підійшовши до стійки, замовляє каву. Мені теж віддають десерт.