Розділ 15 "Медовий терен"

Ірина

— Богдане, — в мене так крутиться голова від його поцілунків. Притуляюся щокою до його грудей, засоромлено усміхаючись. Що я роблю? Точно збожеволіла. Надто буквально сприйняла слова Каті про зміни.

— Прогуляємося? Розмовляти пошепки не дуже зручно.

— Так, — навіть не думаю відмовляти. — Вийдемо через садок, — беру його за руку й веду до дороги, переймаючись, щоб собака не загавкав. Бо тоді вийде дід і точно не зрадіє моєму таємному побаченню. У його очах буду як Тарас: з одним погуляла, потім з іншим… — Знову дощ буде, — підійнявши обличчя до неба, не бачу жодної зірки. — Він нас переслідує.

— Кажуть, це романтично, — знову мене обіймає. — Як гадаєш? — вглядається в моє обличчя.

— Романтику можна створити будь-коли, якщо у грудях пурхають метелики.

— А в тебе пурхають? — не дає відвести погляду, торкається пальцями підборіддя.

— Вони там є, — добре, що ніч ховає мої червоні щоки. — Може, пройдемося? — питаю несміливо. Коли він так дивиться, я не можу зібрати до купи думки, і слова тікають.

— Будеш пригощати терном?

— То ось чому ти приїхав? — стає весело.

— Ні, — зупиняється, — приїхав я до тебе.

— Ну… Ходімо, — під його усмішкою, першою рушаю у бік містка. — Як твій день минув? Вдалося попрацювати?

— У мене не було вибору, але перед цим я трішки подрімав, бо мій, здавалося б, супер зручний автомобіль не призначений для звичайного сну.

— А для якого призначений? — питаю весело.

— Якщо я скажу, ти будеш соромитись, — його широка усмішка запалює мої щоки.

— Е-м-м, не впевнена, що він дозрів, — пришвидшую кроки, щоб прогнати сум’яття. Я не маю досвіду спілкування з протилежною статтю, тому завжди ляпаю те, що не повинно промовлятися. Підійшовши до кущів, починаю в темноті шукати плоди. Богдан вмикає ліхтарик на телефоні, підсвічуючи. — Тримай, — подаю йому кілька ягід і сама куштую одну. — О-о-й, — мене аж пересмикує від кислоти. Всю щелепу звело. — Він ще зелений.

— М-м-м, — у Богдана не знаходиться слів.

— Я ж казала, що ще рано, — починаю сміятися з виразу його обличчя.

— Медовий, — миттю огортає мою талію руками. — Ірусь, що нам з тобою робити? — питає серйозно.

— Чекати поки терен стане медовим, — відповідаю тихо, прекрасно розуміючи, що питання стосувалося зовсім іншого.

— Ти вабиш мене, — пригладжує волосся, яке розтріпав вітер. Спокушаєш, — проводить пальцями по щоці, зачіпає вуста. — Дурманиш голову, — нахиляється, але не цілує.

Я відчуваю його подих на своїх вустах і згоряю від бажання відчути їх на смак. Роблю останній крок, обійнявши за шию й дозволивши собі дуже несміливий короткий поцілунок. Відхилитися він не дає, занурює пальці у волосся на потилиці, іншою рукою тримаючи за талію, цілує відверто та пристрасно. Наполегливо, вимагаючи належної відповіді. Попри ніяковість та сум’яття, я відповідаю. Від його поцілунків, у грудях спалахує вогонь. Полум’яними язиками зачіпає серце, люто звивається, розносить венами пекучий, нещадний жар. Я боюся цього відчуття, воно викликає залежність. Богдан до болю зминає мої вуста, блукає долонями по спині, проводить по стегнах, не дозволяючи собі зайвого.

— Яка ти смачна, — шепоче у вуста. — Йди сюди, — поки я намагаюся зрозуміти сенс його слів, він підхоплює мене під сідницями, змушуючи вчепитися руками в його плечі. Вуста не втримують зітхання, а у животі від цього вчинку напружується кожен м’яз.

— Це ти мене спокушаєш, а не навпаки, — промовляю, ковтаючи слова.

— Радий чути, що вдається, — широко усміхається. Цілує дуже ніжним, довгим поцілунком, остаточно вивітривши усі думки з моєї голови. — Час тебе повертати? — запитує тихо.

— Так, — з жахом розумію, що про можливе викриття вдома навіть не думала.

— Добре, — не відпускаючи мене, починає йти до дороги. Тільки тоді ставить на ноги, бере за руку, переплітаючи наші пальці.

Його дотики до тремтіння приємні, але уява малює дідуся, що стоїть біля двору, і це не дає сповна насолодитися чуттєвим моментом. 

 — Знаєш, якби була моя воля… — дивиться на мене з усмішкою.

— І що було б? — запитую нетерпляче.

— Згріб тебе в обійми, посадив би в авто і забрав до себе, — каже серйозно. Серце радісно тріпоче від такого зізнання. Повітряна кулька у грудях розростається до нереального розміру. Так і злетіти недовго. — Поїхала б? — запитує серйозно. Ніяково знизую плечима, розуміючи, що потішена його бажанням.

Минаємо авто Богдана у напрямку двору. Заходимо через садок, дуже обережно ступаючи, щоб собака не почув. Зазвичай, він спить усю ніч, бо вже доволі старий, щоб чути кожен шерех. Коли доходимо до будинку, я розумію, як необмірковано вчинила. Вікно високо. Як мені тепер залізти до будинку? Дивлюся на Богдана, він теж про щось міркує. Халепа. Подумки вже починаю вигадувати пояснення для дідуся.

— Якщо я тебе підсаджу, зможеш піднятися? — питає тихо Богдан.

— Спробую, — невпевнено знизую плечима.

— Я подзвоню завтра? — бере моє обличчя у долоні.

— Так, — добровільно тону в емоціях.

— Дякую, це було дуже незвичайне і приємне побачення, — коротко цілує у вуста. Потім присідає, обіймає мене за ноги, обережно підіймає і допомагає залізти на підвіконня.

— Будь обережним, — махаю йому на прощання, зачиняючи вікно.

Ще не встигаю зняти мокасини, починає гавкати пес. Визираю у вікно, але в темноті нічого не видно. У коридорі спалахує світло, тому блискавично роззуваюся, знімаю кофту й лягаю в ліжко, вкрившись до самісіньких очей. Серце стукотить на усю кімнату, заважаючи розчути, що відбувається за її дверима. Дідусь наче не виходить і це дає надію, що Богдан залишиться непоміченим.

Оце так побачення! День почався пробудженням в авто на озері й завершився втечею з власного будинку через вікно. А ще солодкими поцілунками та пристрасними обіймами, які викликали море приємних емоцій. Я не знаю з чим їх порівняти і як правильно схарактеризувати, але точно знаю, що ніколи раніше не відчувала нічого подібного.