Розділ 14 "Побачення"

Ірина

Прокидаюся від страшенного болю у шиї. Холодно так, що дрижаки біжать тілом.  Розплющивши очі, кілька секунд розгублено кліпаю. Я заснула? Намагаюся поворушитися, але затерплі ноги не слухаються. Богдана поряд немає, а за вікном майже світло. Ми провели тут усю ніч?

Голова, наче баняк, в ньому бурлить вчорашнє шампанське, і віддає у скроні тупим болем. Сідаю, розминаючи ноги, по яких гасають сироти. Поправляю волосся, кинувши погляд на час. Майже п’ята ранку. Оце так послухали ніч. Помічаю Богдана на вулиці, він палить. Глянувши на себе у дзеркало заднього виду, виходжу. Мені так незручно, що й годі говорити. Своєю забаганкою змусила чоловіка провести в авто цілу ніч.

— Доброго ранку, — говорить Богдан, видихаючи сигаретний дим.

— Привіт, — намагаюся усміхнутися. — Не пам’ятаю, коли заснула, — обхоплюю себе за плечі, осіння прохолода доволі відчутна. 

— Не хотів тебе будити, а потім і сам заснув. Тепер шию не відчуваю, — жаліється, потираючи постраждале місце.

— Так довго слухати ніч у мої плани не входило.

— Мені сподобалося, як ти мене обіймала, — викидає недопалок й підходить.

Лагідно пригортає мене до себе. Не знаю, що сказати, просто дозволяю собі насолодитися приємним моментом, вдихаючи його парфум. Вчинки Богдана відгукуються у грудях схвильованим трепетом. Мене не лякає його наполегливість, бо він уміє її контролювати. Вчасно зупиняється, не виказуючи свого невдоволення. Він ніжний та турботливий.

— Чому завмерла? Тобі не подобається, коли я обіймаю? — запитує тихо.

— Ще сонна, — відганяю нав’язливі думки.

Згадуючи вчорашнє, соромно дивитися йому у вічі. Те, що відбувалося на капоті… Я ніколи не відчувала таких емоцій. Не палала зсередини, не бажала так несамовито чоловічих дотиків та поцілунків. А самі поцілунки — це окрема тема, від якої щоки вмить вкриваються рум’янцем. Це було… Неперевершено. Немає з чим порівняти.

— Поїдемо? — Богдан відхиляється, від чого стає прохолодно. — На жаль, у мене сьогодні робочий день.

— Справді? — дивуюся. — Не уявляю, як можна працювати після безсонної ночі. У мене таке відчуття, що одразу засну, торкнувшись головою чогось м’якого.

— Холодний душ та еспресо допоможуть привести себе до потрібного стану. Які у тебе плани? Може сходимо кудись завтра? — поправляє моє волосся, дивлячись в обличчя.

— О дев’ятій автобус в село. Повернуся завтра ввечері і не матиму часу на зустріч. Може, в понеділок? — запитую з надією. Мені справді хочеться зустрітися.

— У понеділок здача об’єкта, — відчиняє для мене дверцята переднього сидіння. — Може, вівторок? Або ж зідзвонимося.

— Добре, — киваю, вмощуючись на сидінні. На телефоні пропущений дзвінок від Злати, але при Богданові телефонувати не хочу.

Богдан відвозить мене додому. Дорогою ми майже не говоримо, але ця тиша не напружує. Замість ранкового міста, перед моїми очима проноситься усе, що відбувалося вночі. Наша розмова, поцілунки, його дотики. Тепло, що зародилося учора, повільно поширюється на все тіло. Все відбувалося саме так, як тоді, серед поля. Ніби час зупинився і були тільки ми.

— Дякую, — звертаю на нього погляд, коли авто зупиняється. Богдан мовчить. Дивлячись у вічі, легко всміхається. Наче чогось чекає, але я не наважуюсь. — Бувай, — відчиняю дверцята й виходжу. Під його поглядом йду до під’їзду. — Богдане, — обертаюся, згадавши, що на мені його кофта. — Забери, — збираюся зняти, але він хитає головою.

— Залиш у себе. Буде згадкою про нашу першу спільну ніч, — підморгує й виїжджає з двору. Дивлюся йому услід, усміхаючись, поки з під’їзду не виходить сусід і не розвіює чарівну мить.

Я обіцяла собі більше не вірити чоловікам. Хотіла відкласти особисте життя на невизначений термін і з головою поринути у навчання та роботу над своїми страхами, але поряд з Богданом усе це відходить на другий план. Він зізнався мені у симпатії, моє серце відчуває те саме. Мені хочеться йому вірити і знову зустрітися.

Підіймаючись до квартири, весь час думаю про те, як поводила себе учора. Як ніколи, розкуто та відверто. Цілувалася з дорослим чоловіком вночі біля озера, сидячи на капоті у такій позі… Навіть зараз щоки заливає фарба. Однак довго мріяти й переживати хвилюючі моменти часу немає. Потрібно привести себе до ладу й встигнути на автобус.

Обережно складаю худі Богдана й кладу на поличку в шафі. Свій одяг кидаю у кошик для прання й швидко приймаю душ. Планувала спекти для своїх щось смачне, але часу не вистачить, тому, зібравшись, заходжу до супермаркету й купую для них гостинці.

У переповненому автобусі доїжджаю до села й долаю невелику відстань пішки до будинку. Дідусь та бабуся зустрічають разом. За традицією ми сідаємо пити чай і говоримо про минулий тиждень. В основному вони розпитують мене про навчання, друзів, спілкування з одногрупниками. Вони хвилюються. Кілька років після трагедії я дуже погано йшла на контакт і зараз звичайні розповіді про студентське життя їх неабияк тішать.

— А про Тараса свого чому мовчиш? — запитує дід, коли починаємо прибирати зі столу.

— Не маю про нього новин. Ми більше не разом, — розумію, що колись я повинна розповісти. Краще це зробити зараз.

— А що ж так? — хмикає дід. Він не полюбив його ще з першого разу, коли той не зайшов познайомитись.

— Не зійшлися характерами, — кидаю шаблонну фразу. Не зможу описати їм ту сцену, яку насправді побачила.

— Х-м-м, — протягує, зітхаючи. — Чуєш, Анно, що молодь витіває? І що ж у тому характері не так? — дивиться на мене уважно, немов бачить наскрізь, і вже знає правду.

— Діду… Ми можемо про нього не говорити?

— З однією погуляв, з іншою, потім до тебе причепився. Знову не така? А ти, що думаєш? — дід суворо хмурить брови.

— Я не думаю про нього. Мені потрібно навчатися. Часу на гулянки немає.

— Андрію, — осмикує його бабуся, — ти краще б сіно накрив, дощ знову буде. Не бентеж дитину, вона сама розбереться зі своїми почуттями.