Розділ 13 "Почати спочатку"

Богдан

— Минулого разу я помітила у тебе тату, — каже тихо, розвіюючи мої неправильні думки.  

— Є таке, — стаю ближче, вказуючи на малюнок на шиї.

— Що це? Крила? — запитує, придивляючись.

— Так. Символ відродження, початку нового життєвого етапу, — дивлюся їй у вічі.

— Давно зробив? — обережно торкається пальцями шкіри й легенько проводить. Мурахи біжать шкірою від її несміливого дотику.

— Понад три місяці.

— На пам’ять про нову посаду?

— Ні, посаду я обійняв два тижні тому. А тату… Розійшовся з дівчиною, після тижня п’янок вирішив завершити цей етап і набив тату.

— Допомогло?

— Ні, мене чекав ще місяць п’янок і кілька тижнів, щоб оклигати остаточно. — Як ваші стосунки з Тарасом? — якщо вже з’явилася слушна нагода, не зміг мовчати.

— Все закінчилося ще того вечора, у клубі. Один раз він дзвонив, але я не відповіла. Ви не бачилися?

— Ні.

— У тебе бувало відчуття, що пішов кудись не туди? Зробив помилку, виправити яку, на жаль, не можеш? — запитує майже пошепки. З усіх наших розмов ця найвідвертіша. У голосі Іри сум, а у моїх думках її слова, що поцілунок це теж зрада.

— Бувало, — промовляю тихо. Серце рветься, так хочеться її обійняти.

— І що ти робив? — у волошкових очах застигла печаль. Темнота не заважає мені цього відчути.

— Йшов далі. Якщо нічого не виправити, потрібно просто змінити напрямок, не допускаючи подібного у майбутньому, — стаю ближче, звертаючи на неї погляд.

— Інколи я згадую день, коли ми зустрілися, — на її вустах з’являється ледь помітна усмішка. — Шкода, що цього не сталося раніше.

— А що нам заважає зараз? — не витримуюсь, стискаю її холодні пальці.

— Мабуть, час. Він вкрав у нас найкращу мить.

— Насправді достатньо лише одного кроку, щоб з’явилася інша. Твого кроку, — мої слова серйозні, хоча у думках розгублено застигло сум’яття.

— Я… — вона опускає очі, гучно вдихаючи повітря.

— Ір, — кладу долоні на її ніжки, — я не чекаю відповіді. І не вимагаю негайних дій. Ми можемо спілкуватися?

— Звісно, — говорить полегшено. — З тобою цікаво.

— Радий чути, — не прибираю долонь, легко погладжую ніжну шкіру по краю спідниці.

— Ти змерз? — Іра губиться, але не відхиляється.

— Ні. — Зараз мене гріє тепло, що повільно повзе венами. — А ти? — однією рукою обвиваю її талію, а іншою торкаюся щоки.

— Ти мене грієш, — мабуть, вона сама не розуміє, як двозначно звучать ці слова. І як приємно мені їх чути.

— Справді? — усміхаюся. — А так буде ще тепліше, — піддаюся спокусі. Різко смикаю на себе, розвівши її ноги, і обіймаю.

— Бог-дане, — впирається долонями в мої плечі.

— Ірусь, — шепочу їй у волосся, — я не зроблю нічого проти твоєї волі. До того ж ти обіцяла пожаліти обіймами, — знаю, що нахабнію, але з терпінням у мене погані справи.

— Ти змушуєш мене червоніти, — говорить, ковтаючи слова. Несміливо кладе руки мені за шию.

 — Мені подобається рум’янець на твоїх щоках, — трішки відхиляюся, щоб подивитися у вічі. — Хочу тебе поцілувати. Не втечеш?

— Не знаю, — хитає головою.

Міцніше огортаю її обіймами, легко проводжу пальцем по нижній губі, а потім цілую. Ніжно і коротко, знову зазираючи у вічі. Не хочу бачити в них страх. Ще раз цілую, відкриваючи її вуста. Пальці Іри стискають мою футболку, а я сприймаю це за згоду. Без напору поглиблюю поцілунок, торкаючись її язика своїм. Намагаюся бути ніжним, хоча кров бурлить, вимагаючи зім’яти її в шаленому, голодному поцілунку. Ну надто вона солодка. Її невміла, дуже обережна відповідь, накриває хвилею пекучого бажання. Хочу її. До нестерпної ломоти у тілі. До тремтіння рук та темноти в очах.

Коли її ноги міцніше стискають мій стан, я вже не можу контролювати своє бажання. Притискаю до себе тісніше. Цілую відверто, кусаючи медові вуста. Її тіло тремтить, у мене від цієї реакції зносить дах.

Відірвавшись від вуст, цілую щоку, підборіддя, шию. Кофта заважає, хочеться її зняти. І не тільки її. Дівоче тіло палає, відгукується на мої пестощі. Дихання важке, переривисте. З її вуст злітає стогін, коли моя долоня опиняється під спідницею. Розум сигналить, що саме я маю зупинитися, але зробити це до біса складно.

— Богдане, — шепоче Іра, гучно ковтаючи.

— Так, я знаю, що поспішаю, — пригортаю її, занурившись обличчям у волосся. — Я тебе образив?

— Ні, — намагається поправити свою спідницю, тому доводиться розтиснути обійми. — Дощ починається, — збирається встати.

— Я не помітив дощ, — подаю руку, допомагаючи. Підіймаю обличчя до темного неба. Кілька прохолодних крапель не остудять мій запал. Всі нутрощі горять від шаленого бажання продовжити. — Сідай в авто, я зараз, — відчиняю для неї задні дверцята. Підпалюю цигарку, випалюю до самого фільтру, в надії заспокоїтись. Думаю про все, що завгодно, але побороти потяг не вдається. Дощ стає ряснішим, тому теж сідаю в авто, поряд з Ірою.

— Хто б міг подумати, що все завершиться дощем. Точніше почнеться, — кидаю погляд на приборний екран.

— Так пізно вже. Чи рано? — усміхається нервово.

— Все нормально?

— Угу, — киває.

— Поїдемо? Чи послухаємо дощ? — хочеться її обійняти, але стримуюсь. Бачу, що налякав своїм напором.

— Навіть не знаю, — розгублено знизує плечима.

— Ти подобаєшся мені, — кажу прямо. — Знаю, що у тебе тільки-но завершилися стосунки з Тарасом, і сам не збираюся будувати нові, але це факт. Безглуздо заперечувати очевидне.

— Ти мені теж подобаєшся, але…

— Так, маленьке «але» дуже багато значить. Спробуймо спілкуватися?

— Як зараз біля авто? — ледь помітно усміхається, опустивши очі.

— Мені сподобалося. Ти надто спокуслива, Ірусь, щоб можна було стриматися.

Вона нічого не відповідає, навіть не дивиться на мене. Соромиться. Це дивна реакція, але навіть вона мені подобається.