Розділ 12 "Послухати ніч"

Богдан

Останнім часом нічні дзвінки стали нормою. Від нашого розставання минуло понад чотири місяці, а Настя досі не полишає спроб зі мною поговорити. Протягом дня дзвонить кілька разів, а інколи навіть надсилає повідомлення, які я одразу видаляю, не читаючи.

Після максимально нервового тижня вирішив лягти спати раніше, але близько одинадцятої мій міцний сон знову перервали. Відхиливши виклик, я вкрився ковдрою з головою, намагаючись не розгубити яскраві сновидіння про щось хороше. Але виклик повторився ще двічі, тому довелося увімкнути лампу й перевірити, кому закортіло мене дістати. Не Настя. Дивно бачити номер Каті о такій порі. Вона взагалі мені рідко дзвонить. Хвилювання змушує одразу передзвонити.

— Нарешті! — роздратовано видихає у слухавку. — Я думала, ти заснув.

— Правильно думала. Що сталося? — зловивши на фоні музику, розумію, що переймався даремно.

— Можеш мене забрати з караоке?

— Зараз? — ще раз кидаю погляд на годинника.

— Ні, завтра зранку. Звісно, зараз, — обурюється.

— Чому я? — сідаю, опустивши ноги на підлогу. Після сну ще погано кумекаю.

— Руслан зайнятий. Якщо ти теж не можеш…

— Зараз приїду. Надішли адресу, — відхиляю виклик. Прямую до ванної кімнати, за дві хвилини приводжу себе до ладу. Одягаю джинси, футболку і ще й худі зверху, бо після теплого ліжка доволі прохолодно.

Стримуючи роздратування, спускаюся на вулицю. Схоже, Катя посварилася з Русланом, пішла гуляти, а тепер вирішила ще й мене приплести до їхньої перепалки. Зрозуміло ж, що Руслан не буде в захваті від моєї появи серед ночі.

Влаштувалася вона недалеко, майже біля будинку. Коли під’їжджаю, бачу автомобіль Ярослава. Значить, група підтримки теж збиралася. Та не встигаю навіть зупинитися, щоб вийти привітатися, як дверцята відчиняються і на сидіння буквально залітає дівчина. Поки я спантеличено витріщаюся на неї, з заднього сидіння весело вітається Катя. Якби не здивоване обличчя Іри, я міг подумати, що це якийсь хитрий план, але вона до межі розгублена. Великі волошкові очі дивляться на мене, не кліпаючи.

Я міг уявити все, що завгодно, але аж ніяк не очікував побачити Іру разом з Катею. Коли вони потоваришували? Сумнівів немає: Катя спеціально мені подзвонила. Але навіщо? Минув цілий місяць. Іра просила не дзвонити і я виконав її прохання. Майже забув наше коротке спілкування і не збирався повертатися до нього навіть думками.

Тільки-но почав налагоджувати своє життя, виставляючи правильні пріоритети, як переді мною знову опиняється ця дивна дівчина. Ніжна, тендітна й полохлива, наче різнобарвний диковинний метелик. Однак зараз у мене немає наміру робити перший крок, тому нехай все так і залишиться.

Моє тверде переконання руйнує її тихе зізнання. Чому о такій порі Іра не хоче додому? Хто її там чекає? Думка про Тараса дратує і неприємно ріже десь всередині. Мені не подобається це відчуття, тому варіант відвезти її й повернутися у своє ліжко, доволі активно пульсує у голові. Та натомість я зупиняюся біля супермаркету й чекаю її відповідь, а отримавши схвальний кивок, прошу почекати й виходжу.

Купую дві кави й шоколадку. Повертаючись, намагаюся зрозуміти, навіщо це роблю, але відповіді не знаходжу.

— Тримай, — подаю Ірі стакан, потім сідаю.

— Дякую, — одразу відпиває каву. — З третього разу кава вдалася, — вона усміхається, а я забув, що хотів сказати.

— Шоколад, — кладу на її коліна.

— Ти запам’ятав? — дивується.

— Куди поїдемо? — запитую натомість.

Ще б я не запам’ятав. Після розмови про шоколад ми поцілувалися. І, можливо, деякі слова стерлися з пам’яті, однак відчуття під час поцілунку не забулися.

— Ой, я не знаю, — губиться. — Мабуть, додому. Вже пізно, мені незручно тебе відволікати.

— А якщо відкинути це неправильне відчуття? — дивлюся на неї. На обличчі майже немає косметики. Природна краса, яка не потребує жодних сторонніх втручань.

— Катя сказала, що мені не личить це слово, — знову усміхається. — Схоже, вона справді випила не один келих. Однак губитися все одно не припинила.

— Я з нею згоден. То що? Де ти хотіла б зараз опинитися?

— Сьогодні остання вереснева ніч, — промовляє, замислившись.

— Точно, — не розумію до чого вона веде.

— Хочу її послухати. Почути, як тихо йде вересень, котрий, обережним подихом, наздоганяє жовтень. Вхопити на пам’ять останню граминку теплої ночі, щоб зігріватися, коли прийде сирість листопаду. Мріяти спогадами, допоки тепло знову не повернеться.

— Ну… — вперше вона змусила мене розгубитися. А сказала як? — Добре, — заводжу двигун, приблизно уявляючи, де саме зараз тихо та спокійно.

Деякий час у салоні панує тиша. Іра не питає, куди ми їдемо і виглядає доволі спокійною. Мені так здається. Потім розгортає шоколадку, бере шматочок, заплющуючи очі. Збрешу, якщо скажу, що у цей момент нічого не відчув. Жар. Вона манить мене, в цьому немає жодних сумнівів. Саме Ірина, і не тільки через брак жіночої ласки.

— Скуштуй, — трішки нахиляється й підносить шматочок шоколадки до губ. Хотів би я зараз її обійняти й скуштувати на смак пухкі вуста, але доводиться обмежитися шоколадом. — Смачно, — говорить за мене, повернувшись у правильне положення.

— Так, — киваю, насолоджуючись моментом.

Такою задоволеною вона подобається мені ще більше. Я довго можу губитися у думках, чому саме вона, але навряд чи зможу пояснити це відчуття. Іра красива. Фігура відпадна. Її не приховують навіть звичайна темна спідниця до коліна та закрита рожева блузка. З характером, хоч і не показує цього. В ній присутня доброта, ніжність та турбота. А ще закомплексованість, незрозумілий страх, і таємниця. Мені хотілося б її розгадати, але … Одну помилку я вже зробив, не маю бажання наступити на ті самі граблі.

— Ми їдемо за місто? — звертає на мене погляд, коли опиняємося на околиці.

— Боїшся?

— А варто?