Розділ 11 "Приємний день"

Ірина

— Я зараз оглухну, — голосно говорить Ліля, викликаючи мою усмішку. — Віко, Катя в курсі, що співи — не її талант? — дівчина прикриває одне вухо, щоб почути відповідь, але Віка лише сміється. Теж не можу стриматися, коли Катя завиває приспів популярної пісні.

— Вона кайфує, — розводить руками Віка, відпиваючи шампанське.

— Вона завжди кайфує, коли інших дістає, — бурчить Ліля. Загалом, вона доволі різко висловлюється, але дівчата на те не зважають, тому я теж сприймаю за належне її незвичну манеру спілкування. — О, ти випила? — Ліля помічає, що мій келих порожній і підливає ще шампанського. 

— Лілю, обережніше, — каже Віка, — бо вийде так, що ми споїли Іру. 

— Мені справді вже досить. Ти взагалі не п'єш? — ляпаю не подумавши. Відчувала ж, що не потрібно питати, обличчя Лілі вмить стало засмученим. 

— Я… — вона дивиться на Віку і відводить погляд. — У мене була складна юність. 

— Вибач, — стає незручно через свою допитливість. 

— Все нормально. Ну?! — обурливо вигукує до Каті, що повернулася за столик. — Відірвалася? 

— Ага, — задоволено киває Катя, підіймаючи келих. — За нас, талановитих. 

— З самооцінкою у тебе все гаразд, — бурчить Ліля під сміх Віки. 

Віка мені одразу сподобалася. Вона дуже мила. У неї гарна, добра усмішка, елегантне вбрання, доброзичлива поведінка. Якщо Ліля з Катею весь вечір тренувалися, хто кого сильніше вкусить словесно, то Вікторія лише усміхалася з їхньої перепалки. Катя у колі друзів не така виважена, як на робочому місці, а Ліля з усієї компанії найактивніша. Вона не стримує емоцій, говорить усе, що думає. Хороша компанія. Я не пошкодувала, що пішла, і навіть співала з Вікою та Лілею. Після розмови з Катею стало легше, а відпочинок додав настрою. 

Ми сидимо доволі довго. Катя ще двічі виходить співати, під обурливе бурчання Лілі. Близько одинадцятої починаємо збиратися додому. Віка дзвонить чоловіку, Ліля збирається їхати з ними, Катя теж дзвонить комусь, відійшовши далі, а я нарешті запам'ятала номер таксі, щоб нікому не заважати своїми проханнями.

— Іро, мене заберуть, тебе теж підвеземо, — мій намір подзвонити зупиняє Катя.  

— Це незручно. 

— Ой, що тут незручного? — сплескує у долоні.

— Тренуй самооцінку, — смикає за рукав блузки Ліля. — Сто відсотків, вона зараз думає, що це ми усі нав'язалися, хоча сама ж запропонувала піти в караоке, — киває на Катю, забирає свій піджак і першою йде на вихід. 

— Ну… — не знаю, як вчинити, але телефон блокую. — А твій чоловік проти не буде? 

— П-ф-ф, чоловік? — закочує очі. — Я вільна і ладна робити все, що захочу, — показує безіменний палець, на якому немає обручки. Але ж не всі їх носять, правда? 

— Просто Богдан казав, що ви одружені, — теж встаю.

— У Ковалевських все швидко. Ну… не все, — починає сміятися. — Щось не туди мене занесло думками. Гадаю, про зміну прізвища мені повідомили б. Ходімо, — бере мене під руку. — І взагалі, забудь слово "незручно", тобі воно не личить.

— Чому не личить? — стає смішно. 

— Подивись на себе у дзеркало. Тільки пальцем помани, і він стоятиме поряд, з квітами та зізнаннями. А як підморгнеш, то на колінах.

— Хто стоятиме? — вона заплутала мене своїми словами-загадками. 

— Той, хто подобається, — усміхається. — Так, а де ж наш транспорт? — дивується, коли виходимо на вулицю. — Білецький, ти тут чергував? — звертається до чоловіка в чорному позашляховику неподалік. 

— Ти ж знаєш, — чоловік виходить й прямує до нас, — я усе контролюю. — Добрий вечір. 

— Добрий, — кажу у відповідь. 

— Це моя подруга — Іра, — представляє мене Катя. Я навіть розгубилася від цих слів. Подруга? — Ярослав, чоловік Віки.

— Дуже приємно, — усміхаюся, щоб не здаватися переляканою. Під дією алкоголю це робити легше, я сьогодні випила доволі багато смачного прохолодного шампанського. 

— Взаємно, — відповідає чоловік. — Де моя кохана? — запитує, дивлячись на вхід. 

— З твоєю сестрицею зайшла попудрити носика, — у словах Каті проскакує роздратування.

— Схоже, мого друга Ковалевського чекає скандал? — усміхається Ярослав, дивлячись на Катю.

— Ага, — протягує вона, — Ковалевського чекає сюрприз. О, вже їде, — хапає мене за руку, — ми пішли. Бувай, і дівчатам передай, — говорить на ходу, швидко прямуючи до авто, яке ще навіть не зупинилося.

Тільки це стається, вона відчиняє передні дверцята й підштовхує мене, щоб сідала. Гублюся, не встигаю заперечити, як вона миттю хряпає ними і сідає на заднє сидіння. 

— Привіт, красунчику. Ми тебе зачекалися, — говорить весело, поки я відчиняю дверцята і забираю ремінець від сумки, який залишився зовні. 

— Привіт, — знайомий голос проштрикує серце, змушуючи його завмерти, а потім схвильовано затріпотіти від радості. 

— Пр-рив-віт, — вичавлюю з себе, подивившись на Богдана.

— Як ти тут опинилася? — запитує здивовано. 

— Ну… Я… — схоже, алкоголь розслабив тіло, але забрав здатність говорити. А може, то й не алкоголь зовсім. 

— Ми були у караоке, — відповідає за мене Катя. — Я ж тобі казала, — прицмокує.

— Так, але… — він знову дивиться на мене, — нічого. Поїхали?

— Так, і бажано швидше, мене чекають. Я першою вийду, — заявляє діловито. 

— Це я вже зрозумів, — хмикає Богдан, рушаючи. 

Палаючи, наче маковий цвіт, відвертаюся до вікна. Мені зараз не завадив би келих чогось холодного. Який сором! Ну чому я так гублюся? 

— Ми так класно відпочили, — тон Каті змінюється на співучий. — А ти чим займався?

— Ти мене розбудила, — непривітно відповідає Богдан.

— Так усе життя проспиш, братику, — на відміну від мене, Катя не стримується і коротко сміється.

— Чим зайнятий Руслан? — питає Богдан. Здається, він розгніваний. У голосі чується різкість та роздратування.

— Він дуже зайнятий, багато роботи, — відповідає Катя. Схоже, її абсолютно не хвилює той факт, що через нас Богдан змушений був перервати свій сон. Мені, наприклад, соромно. — А я не могла відправити Іру з таксистом.