Розділ 10 "Наважитись"

Ірина

— Куди той час летить? — позіхаючи, говорить за спиною одногрупниця. — І цей тиждень вже відсиділи.

— Провчилися, — виправляю її з усмішкою.

— Побачимо, скільки нас відсіється, коли почнеться серйозна практика. Мені самій іноді дурно стає, а Танька Макарова взагалі крові боїться. — Ти віриш, що вже минув місяць навчання?

— Ні, наче одна мить, — беру її під руку. 

— Ей, Гальченко? — лунає від входу. — Мовчан і Гальченко, чекайте, — доводиться зупинитися й чекати, поки до нас підбіжить староста групи. — Ми на піцу зібралися. Йдете з нами?

— Куди? — запитує Аліна.

— У кафешку неподалік. Там сьогодні кожна друга піца у подарунок.

— Та можна, — протягує Аліна. — Ти як? — дивиться на мене.

— Я маю справи, сьогодні не можу.

— Ну, дівчата, — прицмокує староста, — п’ятниця, відпочинок. Майже уся група зібралася.

— Пішли? — смикає за руку Аліна.

— Я справді не можу, у мене зустріч зі знайомою. Наступного разу обов’язково приєднаюся до вас, — прощаюся з дівчатами й швидко перебігаю дорогу, прямуючи на зупинку.

Аліна має рацію, час летить з неймовірною швидкістю. Цілий місяць навчання позаду, на календарі кінець вересня. П’ятниця. Усі студенти полегшено видихнули й розбіглися, хто куди, тільки б подалі від навчання. Легкість з якою вони спілкуються, щось планують, жартують між собою, мабуть, ніколи не стане доступною для мене.

Все заплуталося ще більше. Я наче та сама, роблю заплановане, гарно вчуся, спілкуюся з одногрупниками, але розумію, що насправді стало гірше. Постійна внутрішня тривога без причини, нав’язливий страх, хвилювання за кожної дрібниці. Цей список можна доповнювати і продовжувати вічно.

Сьогоднішня ніч довела мене до крапки. Я більше не маю сил боятися. Просто не маю… Від жалю до себе хочеться плакати. Мені терміново потрібно з кимось поговорити, інакше нервовий зрив гарантовано. Я довго думала, і прийняла рішення знову звернутися до психолога. Не можу звалювати свої проблеми на діда з бабусею, та й не допоможуть вони, тільки почнуть ще більше за мене хвилюватися.

Це рішення далося складно. Кілька разів я давала задню, а сьогодні не дозволю собі передумати. Сідаю на потрібну маршрутку. Нервую. Якби місяць тому мені сказали, що я добровільно погоджусь розповідати чужій людині про своє життя, це викликало б сміх. Однак я справді згодна.

Їду довго, з пересадкою, але це пусте, буде більше часу налаштуватися на розмову. Перед дверима навіть ноги німіють. З великими зусиллями, під шалений стукіт розгубленого серця, переступаю поріг.

— Добрий день, — ще не встигаю увійти, як до мене звертається дівчина з-за стійки.

— Вітаю, — промовляю тихо, — я… записувалася на шістнадцяту двадцять. Мовчан Ірина.

— Так, зачекайте, будь ласка, — говорить з усмішкою, вказуючи на стільці біля стіни.

У приміщенні працює кондиціонер, але навіть комфортна температура не допомагає мені впоратися зі спітнілими долонями. Хочеться води, але незручно просити. Повільно вдихаю і видихаю повітря, щоб привести до ладу серцебиття.

Через кілька хвилин з кабінету психолога виходить жінка, прощається з адміністратором, яка говорить мені заходити. Крізь шум у вухах я погано чую її слова. Підводжусь і повільно рухаюся до кабінету. Стукаю, відчиняю двері, переступаю поріг…

— Вітаю, — на мене звертається уважний погляд Катерини Валеріївни.

— Добрий д-день, — вуста не слухаються. Не знаю, як буду говорити про себе, коли й привітатися нормально не можу.  

— Сідайте… — протягує, вказуючи на крісло навпроти свого столу. — Ми ж знайомі, правда? Іра? — її обличчя осяює красива усмішка.

— Так, — киваю, вмощуючись у кріслі.

— А… ти на прийом? — щось перевіряє у блокноті.

— Якщо ви не проти, — зціплюю пальці на колінах.

— Не проти, але краще на «ти». Гаразд?

— Добре, — невпевнено знизую плечима.

— Перед тим як почнемо говорити про проблеми, можна нескромне особисте питання?

— Звісно, — киваю. Мене так трусить, що тільки особистих питань не вистачало, але відмовити незручно.

— Ви з Богданом пара? — випалює, дивлячись у вічі.

— Ні. Ми просто знайомі, які, до того ж, давно не бачилися, — кажу прямо. Наша остання розмова була в авто біля мого будинку. Відтоді я не чула, і не бачила Богдана.

— А я сподівалася, що, окрім роботи, у нього є ти. Ех, ну добре, — відкриває великий блокнот. — Що змусило тебе прийти?  

— Ну… — опускаю очі. — Мене турбує постійна внутрішня тривога, — прикладаю долоню до грудей. — Страх, що станеться щось погане. Найгірше вночі, але вдень теж не зникає.

— Коли з’явилося це відчуття? — робить якусь позначку у блокноті. — Хоча б приблизно пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю точно, — видихаю тихо. — Коли загинули батьки, — кидаю на неї погляд, — шість років тому.

— Мені шкода, — говорить серйозно. — Скільки тобі було років?

— Дванадцять.

— У той час з тобою працював спеціаліст?

— Так, шкільний психолог. Вона дала направлення до психотерапевта у клініку, а та призначила пігулки.

— Тобто було призначено лікування? — уточнює, знову щось відмічаючи.

— Так, але після препарату мені постійно хотілося спати і дідусь заборонив його пити. До кінця навчального року я ходила до психолога два рази на тиждень, а потім поїхала на усе літо в село. Згодом я залишилася там жити.

— Ти ж знаєш, що я можу лише вислухати і дати деякі поради? Не призначаю ліки.

— Так, знаю, — киваю.

— Добре. Тоді чай чи кава?

— Якщо можна, води.

— Звісно, — підводиться і, відчинивши двері, просить адміністратора принести напої.

Коли у моїх руках опиняється склянка холодної води, роблю кілька великих ковтків, відчуваючи полегшення. Катя відпиває каву й пропонує мені почати свою розповідь.

Ще при знайомстві вона здалася мені доброю та чуйною, тому психолога я не обирала, просто довго наважувалася, активно боролася зі своїми сумнівами.