Розділ 9 " Не доросла"

Ірина

Музика затихла, замість неї у вухах з’явився набридливий шум. Відчуваю, як очі наповнюються вологою, але й кроку не можу ступити далі. Нас обходять люди, поки я заціпеніло спостерігаю за тим, як Тарас цілується з якоюсь блондинкою. У виступі, які створені в стінах для краси, він так затиснув її, наче зібрався сексом займатись. Лапає її сідниці, не помічаючи нічого навколо. І, схоже, дівчину теж не турбує присутність інших людей.

 — Ір, — голос Богдана допомагає відмерти.

Швидко кліпаю, щоб не заплакати перед ним, розгублено хитаю головою, а потім без слів зриваюся з місця у напрямку вбиральні. Тільки у кабінці обіймаю себе за плечі й дозволяю сльозам пролитися. Відчувала ж, що Тарас не той, кому варто вірити, але піддалася на його залицяння. Сама винна, потрібно бути уважнішою і хоч трішки прислухатися до своєї інтуїції. Надто вже солодкі казочки він розповідав. Повівся на стереотип про дурну блондинку? Звісно, що може знати селючка, яка не ходить по ресторанах і не хвастається супер дорогим смартфоном? Образливо… Нечесно, бридко, брудно.

У кабінку стукають, тому витираю очі й виходжу. Мию руки, проводжу мокрими долонями по обличчю. Я відчувала, що у нас не складеться, але можна було вирішити це питання іншим способом — поговорити. Якщо йому сподобалася інша, чому прямо мені про це не сказати?

— Іринко, — тільки-но відчиняю двері, на мене налітає Тарас, стискаючи руками плечі, наче лещатами. — Ти не так зрозумі…

— Не чіпай, — відступаю від нього. — Немає сенсу виправдовуватися, я бачила усе своїми очима. Вона не змушувала себе цілувати, правда?

— Послухай, — робить до мене крок, але я відступаю. — Вибач, вона проходу мені не давала.  

— Ти вчинив підло, — черговий клубок підкочує до горла. — Міг сказати, що наші стосунки тебе не влаштовують.

— А які у нас стосунки? — шипить розгнівано. — Поцілуночки і обіцянки, що колись ти доростеш до більшого?

— Не доросту, а буду готовою, — душу наповнює розчарування. Симпатичний хлопець навпроти вганяє в неї гострі уламки своїми словами. — У стосунках дуже важливо розуміти одне одного. Навряд чи у нас щось вийшло б, — обходжу його, поспішаючи забрати свої речі.

— Іро, — гукає в спину, але я лише пришвидшую свої кроки.

За столиком немає нікого, і це тільки на краще. Забираю сумку, одразу йду на вихід. На щастя, Тарас не йшов за мною. Не можу сказати, що у мене були мрії жити з ним до кінця віку, але побачене дуже образило. Ненавиджу брехню. Краще гірка, але правда. Хоча, можна вважати, що ми з Тарасом поквиталися. Я не розповіла йому про поцілунок з Богданом, а він показав мені, як це може бути боляче. Ми квити, але зараз наші шляхи повинні розійтися. Я впевнена, що не шукала таких стосунків і шкодую, що дала йому хибну надію на продовження.

На вулиці роблю кілька глибоких вдихів, щоб заспокоїтись. Дістаю телефон, намагаюся згадати номер таксі, але усі цифри переплутались. Боляче кусаю губи, щоб знову не розплакатися.

— Тобі потрібна допомога? — голос Богдана за спиною зволожує очі.

Так, мені потрібна допомога. Я хочу відчути підтримку. Знати, що я не сама і все обов’язково налагодиться. У голові, і серці.

— Не підкажеш номер якогось таксі? — розвертаюся до нього обличчям, але у вічі не дивлюсь. Здається, я вперше бачу, як Богдан палить. Не можу згадати, щоб він був з цигаркою на спільному відпочинку у селі.

— Я відвезу тебе, — говорить серйозно. — Ходімо, — він не чекає, першим рушає у бік паркування.

Дивлячись йому в спину, розумію, що це найкращий варіант. Богдан здається спокійним та виваженим, не кидається обіцянками та дратівливими жартами. Чимчикую за ним, мовчки сідаю на переднє сидіння, осмикуючи сукню. А вбралася як? Наче зібралася когось спокушати. Тепер точно знаю, що до серйозних стосунків мені ще довго потрібно боротися зі своєю психікою. Правду сказав Тарас — не доросла. Морально.

Богдан ще кілька хвилин стоїть на вулиці, допалюючи цигарку. Коли сідає, кидає на мене короткий погляд й заводить двигун.

— Наскільки мені відомо, до гуртожитку після опівночі не впускають, — промовляє, рушаючи.

— Я не живу у гуртожитку, — відповідаю тихо. — Мені потрібно на вулицю Верховинну.

— Добре, — киває.

Більше нічого не запитує. На під’їзді до потрібного повороту, я кажу номер будинку, а він знову киває. Задумливий та серйозний. Вдячна, що він не обговорює те, що сталося, зараз хочеться спокою. На душі пече образа. Я не буду битися в істериці й страждати за стосунками, у яких сумнівалася, але й безслідно у нашому житті нічого не минає.

— Дякую, що підвіз, — кажу, коли авто зупиняється біля будинку.

— Усе мине, — говорить тихо. — Повір, це не найстрашніше, що могло статися.

— Знаю, але обрала б чесність замість сьогоднішнього спектаклю.

— Колись я чув таку думку, що кожен вчинок можна виправдати, — його обличчя дуже серйозне, навіть суворе. — Подивитися на нього з іншого боку, очима спостерігача.

— З якого боку не дивись, а поцілунок — це зрада, — промовляю різко. — І я теж винна перед ним, бо не розповіла про нашу зустріч. Бумеранг не змусив себе довго чекати.

— Іро, — хмикає, — не кажи, що ти тепер будеш звинувачувати себе у вчинках Тараса. Наш дитячий поцілунок тут ні до чого.

— Я піду, вже пізно, — відчиняю дверцята. Моя психіка не витримає подальших розмов про поцілунки. І чому дитячий?

— Ти не проти, якщо я подзвоню? Третя спроба випити каву може бути успішною, — ледь помітно усміхається.  

— Богдане… — завмираю, розуміючи, що повинна це сказати зараз. Не давати хибну надію і йому. — Я не та дівчина, яка п’є каву та цілується з кожним, хто їй симпатичний. Не з того кола, у якому полюбляєте бувати ви з Тарасом. Не готова до стосунків і з дружбою у мене теж проблеми. Тому… — затинаюся, розхвилювавшись. — Краще не потрібно дзвонити. Вибач, — кинувши на нього погляд, виходжу з авто і, не обертаючись, зникаю у під’їзді.