Розділ 7 "Несподівана зустріч"

Ірина

— Усе взяла? — перепитує Злата, діловито позираючи на мої сумки. — Щось мало.

— Минулого тижня ми з дідусем відвезли частину, коли їздили на квартиру.

— А, тоді добре, — підхоплює одну з сумок й ставить до багажника. Роблю так само з іншою й сідаю до неї на заднє сидіння авто.

Тато Злати відвезе нас до Києва. Канікули скінчилися, літо пролетіло, як одна коротка мить. Знову хвилювання, недоспані ночі, тривога та навантаження в училищі.

Махаю своїм на прощання, стримуючи сльози, а коли авто рушає, опускаю очі в екран смартфона, щоб Злата не помітила моєї слабкості. Ранкове непрочитане повідомлення містить у собі запрошення від Тараса сходити розвіятися. Не бачу перешкод, але відписую, що сьогодні часу на відпочинок не матиму. Мені потрібно привести до ладу квартиру, зробити деякі покупки й підготувати одяг на навчальний тиждень.

Ховаю телефон до сумки, відхиляючись на спинку сидіння. Не хочу їхати. Вдома мені добре, а у Києві я самотня. Так, там є Тарас, але… я сумніваюся, що наші стосунки розвиваються правильно. Злата сварить мене за невпевненість, називає боягузкою. Жартує, що я до смерті залишусь дівчиною. Після останньої такої розмови та її відвертих жартів, я розгубилася остаточно і вже почала вважати, що справді якась неправильна.

За півтори години доїжджаємо до Києва. Першою виходжу я, бо живу доволі далеко від центру, Злата їде до винайнятої квартири, яку випросила у батьків. Вже два тижні подруга працює у лікарні, але заробітку, як вона сказала, вистачить лише на косметику. Добре, що батьки забезпечені і можуть дозволити собі такі витрати.

Забираю свої сумки й помалу йду до під’їзду. Знову повернулася сюди… Жити зі Златою цілий рік було незручно, але тиша не давила на вуха і ночами я не прокидалася від моторошних снів. Я не змогла впоратися зі своєю психологічною проблемою, кожного разу вона нагадує про себе панікою, особливо тоді, коли залишаюся наодинці.

Через важку ношу, на третій поверх доводиться піднятися ліфтом. Відчинивши двері квартири, кілька хвилин стою, не наважуючись переступити поріг, потім вмовляю себе переставити сумки й увійти. Пахне кондиціонером для білизни, яку ми привезли минулого разу. Квітковий аромат, більше нічого. Тут давно не пахне радістю, маминою випічкою, смачними стравами, приготованими на сімейну вечерю. У квартирі, яка колись була наповнена затишком та сміхом, оселилася самотність, а у зраненому серці досі протест, що так не має бути. Дитина у дванадцять років не повинна залишатися без батьків.

Викладаю речі в шафу, вмикаю холодильник й розставляю на поличках страви, які приготувала бабуся. Відчиняю вікна, щоб впустити свіжого повітря, переодягаюся й одразу починаю прибирання. Ближче до вечора йду в супермаркет, купую необхідні продукти. Потім проводжу час за прасуванням та підготовкою речей на увесь навчальний тиждень. У мене є в запасі три дні, однак я люблю усе робити наперед. Двічі отримую повідомлення від Тараса, але вирішую не відповідати письмово, а подзвонити.

— Золотце, невже ти передумала і запросиш до себе у гості? — питає задоволено.

— Ні. Втомилася, вже буду лягати. У тебе все добре?

— Більш менш. Як щодо завтра?

— Я не проти. Злату погукати? — з нею мені спокійніше у таких закладах.

— Впевнена, що вона нам потрібна?

— Ну…

— Жартую. Гукай, звісно. Зі мною друзі збиралися.

— Я знаю їх?

— Здається, окрім Богдана, я тебе ні з ким не знайомив, а він з нами не водиться, весь час працює. Тому ти більше нікого не знаєш, крихітко. Та й навіщо тобі ще хтось, коли є я?

— Гаразд. Тоді до завтра?

— А мені не перепаде на ніч якесь спокусливе фото?

— Я подумаю. Добраніч, — відхиляю виклик.

Гортаю галерею, але швидко відкладаю телефон. Немає у мене таких фото, на які натякає Тарас. Або ж я інакше вихована, або просто не створена для стосунків. З таким вантажем психологічних проблем, від мене втече найтерпеливіший чоловік. А Тарас, як би мені не було від цього сумно, взагалі не знає, що таке терпіння.

За звичкою, лягаю спати рано, і о шостій ранку вже п’ю каву на кухні. Якщо ввечері буде відпочинок, то вдень потрібно встигнути зробити усе заплановане. На вулиці тепло, тому одягаю джинсові шорти й коротку чорно-білу футболку. Заплітаю волосся, вкладаючи його у високу гульку. Знаходжу сонцезахисні окуляри й легко фарбую вуста рожевою помадою. Мабуть, образ школярки мене ніколи не покине, але у ньому зручно. Беру необхідну суму грошей і відправляюся до магазину, щоб купити деякі речі.

Натрапивши на акцію важко обрати щось одне, тому мій гардероб поповнюється джинсовою спідницею на кнопках, темними класичними штанами, рожевою блузкою з короткими рукавами, і дорогими туфлями. Намагаючись не думати про суму, яку витратила, йду на маршрутку. У кафе біля торгового центру смачно пахне кавою, але я стараюся раціонально витрачати гроші, які важко зароблялися дідом.

— Іро, — крізь невтомний шум міста чую своє ім’я. Розвернувшись, не бачу знайомих облич. Та й хто мене може гукати? А потім цей погляд… 

В районі грудей щось кольнуло і враз серце збилося зі свого ритму. Зі здивованою усмішкою на вустах, я заклякла на місці, утворивши затор на тротуарі. Ноги відмовляються рухатись, я просто стою і спостерігаю, як до мене прямує Богдан. У блакитній футболці поло, темних штанах і з красивою усмішкою на обличчі. На моїх вустах бринить солодкий спогад про наш поцілунок і трепет розливається тілом, огортаючи кожну його клітинку.

— Привіт, — Богдан ще ширше усміхається, вганяючи мене у фарбу.

— Несподівана зустріч, — всміхаюся нервово. — Як ти?

— Добре. А ти? Навчання кличе? — так уважно дивиться, що бути спокійною не виходить.

— Так, учора приїхала.  

— Може, нарешті, вип’ємо кави?

— Ну… Я не проти, — усміхаюся, спостерігаючи за красивою рудою жінкою, яка, здається, прямує до нас.

— Агов, — зупиняється за спиною Богдана, — ми п’ємо каву чи ні? Обідня перерва закінчується.