Розділ 6 "Минуле на зв'язку"

Богдан

Звичка покидати офіс одним з останніх приклеїлася до мене давно. Ще відтоді, коли я зранку до ночі проводив за робочим столом, щоб дізнатися більше, зробити краще, удосконалити свої знання до максимально високого рівня. Я звик більшу частину вільного часу присвячувати роботі, бо не мав права на помилку. Щоб щось мати, потрібно робити свою справу якісно, а це займає достатньо часу.

Сьогоднішній вечір не виключення. Перевіривши креслення одного з колег, збираю папери, складаю на столі, бо не люблю на ньому безладу, і виходжу з кабінету. Секретаря немає, вона ніколи не засиджується до такого пізнього часу. Іноді мені здається, що Віталіна й однієї секунди не переробляє.

Плетуся до авто, ніби в уповільненому кадрі. Ноги важкі, сьогодні втома перемагає мою налаштованість на робочу суботу. Може, й справді зробити вихідний? Брат гукав у гості, бажання відпочити активно протестує проти роботи.

Дзвінок мобільного проганяє тілом роздратування. Після складного робочого дня організм вимагає тиші.

— Тарасе, ти невчасно, — заводжу двигун й виїжджаю з паркування.

— Ти на роботі, чи що?

— Майже вдома. Нащо дзвониш?

— П’ятниця.

— Я не годний сьогодні гуляти.

— Пивка випити не годний? — починає сміятися. — Коли ти встиг постаріти?

— Якби ти напружувався на роботі, то не мав би ввечері бажання випивати в барах.

— Багато ти розумієш. Я шукаю себе. Моє призвання ще не знайдене.

— Довго шукаєш. Де ти?

— На нашому місці. Ми тут столик забронювали, відмирай і приєднуйся.

— З ким?

— Усі свої. Хлопці питають, як ти? Відійшов?

— Я подумаю, — завершую розмову, кинувши телефон на сидіння поряд.

Це ж треба, цілий місяць минув, як я загубив його серед поля. І від поцілунку, який досі згадується приємним теплом. Воно не минає навіть тоді, коли Тарас хвалиться розповідями про свої побачення. Дивний я. Може, це якась психологічна реакція після стресу? Ну, буває ж таке? Хоч у Каті питай.

Спочатку я пив і смачно лаяв колишню, потім затих і довго відходив після п’янок, тоді твердо вирішив не дивитися на жодну дівчину, а потім мені закортіло цілувати Іру… Саме на цьому моменті відбувся збій. Наступним етапом буде розпуста без жодних заборон з усіма підряд? Сумніваюся, що Катя розбереться у такому хаосі, бо я сам не можу його розгребти.

Вдома з порогу знімаю одяг й з насолодою приймаю прохолодний душ. Шлунок нагадує, що обід був занадто легким, тому наступним кроком йде перевірка порожнього холодильника. Шматок сиру і трохи овочів ситуацію не врятують, тому доведеться або вийти, або замовити щось з доставки. А можу навіть поїхати до бару, там смачно готують м’ясо.

Одягаю легкі літні джинси та футболку. Мокре волосся залишаю недбало вкладеним і виходжу з квартири. Вечір задушливий, наче спекотного дня нам було недостатньо. Хочеться дощу. Щоб холодні краплі остудили тіло, і бажано ще й думки.

У барі багатолюдно, але працюють кондиціонери, тому температура комфортна. Спочатку беру для себе холодну воду й роблю замовлення, а тоді йду шукати товаришів. Вони за широким столом, з купою випивки. Колись і я так відпочивав. Аж дурно стає від згадки про той період.

— Архітектор приїхав, — першим мене помічає Вова. Називають вони мене так через професію, хоч мені це й не подобається.  

— Відриваєтеся за увесь тиждень? — натякаю на кількість пляшок.

— Ага, стрес знімаємо, — відповідає Тарас.

Компанія та сама, що втішала мене, стрес вони знімати вміють, я довго відходив. Мені приносять замовлення, тому краєм вуха слухаю їхні розмови, поповнюючи втрачені за день калорії. Не п’ю алкоголь, навіть від пляшки пива відмовляюся, замінивши її газованою водою. Не хочу сьогодні плутати думки.

— Ходімо провітримось, — штовхає плечем Тарас, встаючи.

— Це ти так жартуєш? — дивлюся на нього скептично, але підводжусь й плентаюсь на вихід.

На вулиці задуха. Краплина вечірньої прохолоди ситуацію не врятувала, хоча у пошуках свіжого повітря половина міста покинула свої помешкання. Фонтани обліплені народом, всі лавки зайняті.

— Сходимо в парк? — запитує Тарас.

— Без мене. Ні про що так не мрію, як лягти і не рухатись.

— У вас вакансій не з’явилося? — підпалює цигарку.

— Ні. Що бізнес?

— Не рухається. Конкуренція велика.

— Ти тому такий роздратований?

— Де там? Ірина обіцянками годує, а у мене мізки плавляться, — відповідає, дратуючись.

— Якими? — не знаю, навіщо питаю.

— Далі поцілунків, діло не заходить. У мене скоро дах знесе.

— Про терпіння ти не чув? — від думки про поцілунки, мені згадується наш. Шоколадний…

— Хоч ти не допікай. Скільки чекати? Рік, два?

— Все так плачевно? — стає смішно з виразу його обличчя. — Може, вона не готова? Не довіряє тобі?

— Ти, начебто, архітектор, а не психолог? Що за ахінею несеш? З іншими до мене готова, а я не підійшов?

— Розбирайся сам, — вже шкодую, що запитав. Яке мені взагалі діло до його особистого життя? Мені б зі своїм розібратись.

— Швидше б вона вже на навчання приїхала. Їздити автобусом по тій дорозі — абсолютне збочення.

— Авто не зробили? Щось довго.

— Ні, фарбують. А як і зроблять, бажання вбивати його на таких дорогах не маю. До речі, ти тоді телефон знайшов?

— Знайшов.

— Де був?

— Вгадай, — його питання здивувало. Невже Іра не розповіла, що я приїжджав? І про те, як вона шукала серед поля мій телефон?

— Під сидінням?

— Точно, — киваю, ще більше дивуючись. Не розповіла. А чому? Через поцілунок? — Я поїду, — тисну його руку. — Втомився.

— Може, до спортзалу на днях сходимо? — запитує у спину.

— Я тренування не пропускаю. Завтра матиму кілька годин, — розвертаюся до нього обличчям.

— Тоді іншим разом. Завтра у мене інший спорт планується, — усміхається.