Розділ 5 "Шоколадний поцілунок"

Ірина

На вулиці стемніло. Тишу в кімнаті порушує лише цокіт маленького годинника на столі. Минула довга година очікування. Бабуся гукала вечеряти, але я відмовилась.

Хвилююся. Сама не розумію чому.

На телефон Богдана постійно приходять повідомлення, але він без звуку. Мабуть, знайти його було б проблемою, якби я не повторила наш вчорашній шлях.

Встаю, вмикаю світло і починаю розчісувати волосся. Спадає думка зробити макіяж, але швидко її відганяю. Я ж не на побачення збираюся, Тараса з ним не буде. До речі, я досі йому не передзвонила. Вирішую, що зроблю це одразу, тільки-но віддам телефон Богдану.

Коли він дзвонить, серце озивається незрозумілим для мене гучним стукотом. Дивні емоції. Неправильні. Хочу позбутися хвилювання, але воно, здається, в’їлося під шкіру. Правду каже Злата, я майстриня себе накрутити.

— Так? — відповідаю тихо.

— Через кілька хвилин буду, — говорить Богдан.

— Добре, я виходжу, — кладу слухавку, нервово зітхаю.

Ніби перед іспитом. Хоч бери та пий валер’янку, щоб не наплести дурниць при розмові. А може, він і не думає зі мною розмовляти, а просто забере телефон й поїде? Осмикую себе, даю чітку настанову високо тримати носа. Кинувши погляд у дзеркало на шафі, беру його телефон і виходжу. На мені звичайна блакитна літня сукня. Легка, з рукавами ліхтариками та квадратним вирізом. Нічого особливого, але мені зручно.

— Бабусю, я вийду на деякий час, — зазираю до кімнати.

— Надовго? — чую голос діда з ванної кімнати.

— Ні. Уявляєш, — усміхаюся нервово, коли він визирає, — Богдан вчора телефон загубив. Я знайшла сьогодні і хочу віддати, — на підтвердження своїх слів показую гаджет.

— Розумний, — хмикає дід.

— Що?

— Бабо, — каже голосніше, — ти бачиш, що відбувається? Кавалери так і в’ються навколо, аж підтанцьовують. Може час решітку на вікно приварити, бо вкрадуть?

— Ну, діду, — переступаю з ноги на ногу, викликаючи його сміх.  

— Старий, іди вже спати, тобі завтра сіно зрання косити. Не бентеж дитину, — говорить суворо бабуся.

— Вкрадуть і не спитають, — мугикає під носа, прямуючи до спальні.

Йду на веранду, визираю у вікно — авто вже стоїть. Взуваю босоніжки й виходжу. Ступаю обережно, щоб не намочити ноги росою. Коли підходжу ближче, дверцята відчиняються. Затамовую подих, а потім гучно видихаю, щоб заспокоїтись. Богдан у білій сорочці та штанах. Такий… Інший. Вчора він був хлопцем. Старшим, але не настільки, як виглядає сьогодні. Навіть у темноті видно, що він дивиться прямо на мене, від чого я гублюся.

— Привіт, — вітається з усмішкою. У нього дуже гарна усмішка, ще вчора я мала нагоду це помітити.

— Добрий вечір, — замість нормальних слів з вуст зривається якийсь хрип. Хочеться прокашлятись, але тільки гучно ковтаю. Здається, поряд з Тарасом я так не нервую. — Ось, — простягаю йому телефон.

— Дякую, — забирає його, торкаючись теплими пальцями моєї долоні. Ніжно. Ніби спеціально проводить по шкірі, перевіряючи мою реакцію. А я… Просто сором якийсь! Стою і швидко кліпаю віями, наче лялька. Слів щось сказати не знаходиться. — Ну, яке бажання мені виконувати?

— Ніяке, — опускаю очі. Він мене бентежить. Погляд надто уважний. Сподіваюся, світла від лампи на стовпі недостатньо, щоб побачити мої червоні щоки.

— Хочеш мати вічного боржника? — запитує весело, а я лише хитаю головою, з дурнуватою усмішкою на обличчі. Ну дика, чесне слово.

— Я тут дещо захопив, коли їхав, — підходить до задніх дверцят й відчиняє їх. — Якщо не розтануло, — дістає паперовий пакунок. Підходить й вручає мені. — Вчора все морозиво дісталося мені, вирішив це виправити, — він знову усміхається.

Це якийсь хитрий прийом. Йому потрібно заборонити так усміхатися, бо усі думки плутаються.

— Не варто було, — від приємного тепла всередині теж тягне усміхатися. Пальцями намацую два відерця. — Навіщо так багато?

— Різні смаки. Тарас у тебе? — дивиться у двір. Тільки б дідусь не стояв зараз на веранді й не спостерігав за нами.

— Е-м-м, ні, — протягую, кинувши погляд у двір. — Він… вчора поїхав додому.

— Он як? — дивується. — Мабуть, я щось сплутав. Може, вип’ємо кави? У вас є такі місця?

— В центрі, але я сумніваюся, що тобі сподобається така кава. Сусідка Злати, тітка Галина, ще та бариста. Кава у її виконанні більше схожа на якийсь інший напій, з віддаленим кавовим ароматом. А бадьорості додає її гучний голос, коли хтось надто довго затримує чергу. У мене є морозиво, — підіймаю перед собою пакунок. — Можу пригостити.

— Спочатку через поле в грозу, тепер морозиво на капоті? Ну що ж, не відмовлюся, — забирає пакунок і ставить на капот. Розстібає ґудзики на рукавах, підкочуючи їх до ліктів. — Шоколадне чи ванільне? — відкриває по черзі відерця.

— Шоколадне, — видихаю задоволено. — Я обожнюю шоколад, — навіть від самого слова на язикові грає його смак.

— А я думав, щоб мати таку фігуру доводиться сидіти на дієтах, — пробігається по мені поглядом.

— На дієті ми зі Златою сиділи навесні, коли цілий тиждень снідали і обідали пасками, — усміхаюся. Той період більше був смішним, ніж дієвим. Вдень ми їли зелень і дорогі овочі з супермаркету, а ввечері — котлети.

— Ви давно дружите?

— Не дуже, лише рік, хоча знаємо одна одну давніше. Подружилися, коли я вступила до училища. Злата старша за мене, цього року його закінчила. А ви з Тарасом?   

— Не можу назвати нас ліпшими друзями, скоріше знайомими, які виросли у сусідніх будинках. — Упс, — підіймає одне з відерець, обдивляючись його. — У нас одна ложка.

— Схоже, виробники не врахували, що пальцями їсти морозиво не дуже гігієнічно, — усміхаюся.

— Ця ложка створена спеціально для тих, хто на дієті, — демонструє дуже маленьку ложечку. Не втримуюсь і починаю сміятися.

— Потрібно виправляти ситуацію, я зараз, — йду до хати.

Беру дві чайні ложки з шухляди, і вже збираюся вийти, але внутрішній порив штовхає клацнути чайник і зробити велику чашку кави. Звичайної розчинної, яку іноді п’є дід. Богдан привіз морозиво, а я пригощу його кавою.